— Ну, і як же ти маєш намір вломитися?
— Я й не стану, – твердо вимовив Гідеон, але Ніко це не особливо переконало. — Скажу матері, що це неможливо. Або добуду їй гроші іншим шляхом, деталі її не зацікавлять. Загалом, там видно буде. Але я знав, що вона скаже мені, де ти.
— Ейліф та ще стерва, – похмуро нагадав Ніко. — Вона ж, у принципі, просто русалка з проблемами на ґрунті азартних ігор.
— Це не проблема на ґрунті азартних ігор...
— Близько до цього, – відрізав Ніко, за що тут же поплатився головним болем. Ще гірше – Гідеон поглядом велів не перебивати його, і Ніко це не сподобалося. Головним чином тому, що подіяло.
— Це твоє Товариство – зовсім не секрет, – сказав Гідеон. — Тобто не такий уже й секретний секрет. Я б не здивувався, якби воно мало корпоративне фінансування.
— І?
— Гроші – важлива тема, Ніко. Тебе не хвилює, у кого ти опинився в кишені?
Ніко зі стогоном закинув голову.
— Гідеон. Basta.
— Ліббі немає, – нагадав Гідеон, і Ніко знову заплющив очі. — Її немає, Ніко, але ти не зникнеш.
— Ні, казав же...
— Ось саме, і знаєш чому? – глухо промовив Гідеон. — Я тобі не дозволю. Зроблю все, про що попросить мати, заради тебе. А якщо спробуєш сховатися, я тебе вистежу.
— Гідеон...
— Для тебе тут небезпечно. Тобі треба пережити ще один рік, Ніко, а ти навіть близько не так захищений, як думаєш.
— Про що ти говориш? Ти ж бачив чари. — Він сам їх відновлював. Він і Ліббі.
— Так, знаю, але ти не готовий.
— До чого? — Він готовий. Він усе перевірив. Ліббі все перевірила.
Чари непроникні. Повинні бути непроникними.
«Ліббі немає».
Неможливо.
— Якщо Ліббі жива... – почав Гідеон.
— Вона жива, – відрізав Ніко.
— Гаразд, добре, вона жива. Але де вона тоді?
Наче Ніко сам себе не запитував про те саме щодня, та все без толку.
— Ти що, пропонуєш здатися?
Частково він хотів опустити руки. Цього хотіла найменша, найслабша, але все ж таки його частина. Та сама, яка хотіла, щоб Гідеон сказав: досить, не дуркуй, повертайся додому.
— Ні. — Гідеон скривив губи в незбагненно добрій усмішці. — Тобі в жодному разі не можна здаватися. Я лише намагаюся допомогти.
Ніко виснажено видихнув.
Повертайся, тут безпечно, йди додому.
— Виміри, Ніколасе, виміри. Думай не просто масштабно, думай безформно. Думай нескінченно.
— Гідеоне, basta, нескінченність хибна, це помилкова ідея, – ледве чутно пробурмотів Ніко. — Якщо постаратися, можна перерахувати всі піщинки й атоми...
— Послухай, Нікі, у твоїх чарах є пролом. Великий.
— Це...
— Тільки не кажи, що це неможливо.
Він смутно побачив, як Гідеон наблизився до прутів решітки.
— Дивись сюди, – промовив він, і все трапилося, не встиг Ніко й голови підняти.
Примарна, безтілесна рука торкнулася його щоки.
Це була рука Гідеона. Жест вийшов ніжним, заспокійливим. Неможливо.
Ніко заплющив очі й знову відчув полегшення. Неможливо.
Ліббі немає. Ліббі немає. Ліббі немає.
Неможливо.
— Це спогад, – пояснив Гідеон, і Ніко відчув легкі поштовхи в просторі сну. Земля під ногами затремтіла, і його відкинуло назад у часі, де він відчув запах диму і почув крик.
Ліббі зникла незабаром після того, як покинула його кімнату. Скільки її не було? Хвилин п'ять? Десять – щонайбільше. Ніко відклав ножі (погана поведінка хороша, лише коли є кому тебе за неї побранити) і задрімав, але тут його розбудило викривлення атмосфери. Це Ліббі створювала перешкоди у вигляді хвиль. Ніко сильно покладався на її здатність уловлювати їх – навіть занадто сильно, – але в той момент хвилею була вона сама. Небезпеку він усвідомив, лише вловивши запах диму.
Відчуття, що він втратив звичний зв'язок із реальністю – запобіжник, необхідний, щоб функціонувати, виживати, – накрило його хвилею раптової нудоти.
«Вимірювання, Ніколас, вимірювання».
Ніко підніс руку до очей, намагаючись усвідомити все крізь апатію неспокійного сну.
— Спогад? – глухо перепитав він.
— Час, – сказав, знизуючи плечима, Гідеон. — Я ж казав, ще один вимір.
Час. Сука, що за маячня. Усе це – чортова маячня. Ніко відчув, як гострі голки незгоди пронизують хвилю дрімоти, що притупляє.
— Ти думаєш, вона десь в іншому часі?
— Я думаю, що ти тільки там її й не шукав.
Ні, звісно ж.
— Обсяг енергії, який знадобився б на те, щоб зламати тимчасові охоронні чари... просто немислимий, незбагненний, – пробурмотів Ніко, копаючись у пам'яті. — До того ж його легко відбили б інші чари. Магії занадто багато. — Його чари, чари Ліббі – їх вистачило б стримати натиск.