— Гаразд, а раптом усе не так?
— Раптом усе не так? Гідеоне, все саме так. Тут діє закон збереження енергії. Нікому не вдалося б відновити такий обсяг сил самотужки, якщо тільки...
— Якщо тільки не вдалося, – підказав Гідеон і додав: — Якщо тільки немає того, кому це по зубах.
Думка про те, що у світі є людина, наділена такою могутністю, м'яко кажучи, бентежила. Вона просто не вкладалася в голові. Ніко ще не зустрічав нікого могутнішого за себе й Ліббі, і тому якщо це була робота невідомого медита, який навіть у Товаристві не перебуває...
— Йому й не треба бути могутнішим за тебе, – сказав Гідеон. — Вистачило б дуже вузької спеціалізації. Нішевої, якщо не сказати штучної.
— Припини, – проворчав Ніко, бо Гідеон узявся читати його думки. Це була не та телепатія, якою користувалася Паріса – вона начхати хотіла на Ніко і користувалася здібностями, а Гідеон опікувався ним і до магії не звертався. Гідеон знав Ніко як облупленого, і від усієї його турботи починало нудити, вона позбавляла рівноваги. Ніко немов загортали ковдрою, присипляли, розпалюючи в грудях благодатне тепло, що розтоплює біль.
— Допоможи мені, – сказав Ніко. Раптово в нього закінчилися сили стояти, і він упав навзнак. — Допоможи відшукати її, Гідеоне.
— Так, Ніко, добре.
— Допоможи.
— Допоможу.
— Обіцяєш?
— Так, обіцяю.
Він знову відчув дотик до щоки, тільки цього разу теплий і справжній. Він спогадом з'явився з минулого, накладаючись, як тонкий шар марлі, поверх образу тієї людини, якою він колись був.
«Не треба мені допомагати, Ніко. У тебе своє життя, своє майбутнє...»
«Ось про що треба думати!»
«Зрозумій і прийми: годинник, що цокає, – це не те саме».
«Йшов би ти зі своїм годинником, Гідеоне, це моє майбутнє. Моє».
Примарний голос Гідеона звучав одночасно у двох місцях:
— Спи міцно, Нікі. — Гідеон був далеко, у безпеці.
Заспокоївшись, Ніко нарешті заплющив очі й віддався теплим хвилям спогадів, а вони, повільно згасаючи, понесли його до безодні відпочинку.
Паріса
Ліббі не стало, і класу запропонували пройти обряд посвяти. Ритуал – черговий – призначили на кінець місяця, коли минув би рівно рік відтоді, як кандидатам запропонували шанс поборотися за місце в Товаристві.
Усі – включно з Далтоном і Атласом – три тижні безуспішно шукали Ліббі. Спочатку Паріса навіть намагалася розділити впевненість Трістана. Зрештою, вона не бажала Ліббі смерті. А своєю симпатією до його непробивної логіки, виходить, потурала вірі в те, що Ліббі – хоча б поки що – жива. Проте з плином часу Паріса, більше не вловлюючи і не відчуваючи навіть сліду думок Ліббі, втратила інтерес до її долі. Правий Трістан чи помиляється... питання спірне, от годі й думати. Він і сам це розумів, якщо вже більше про те не заговорював. Мабуть, він, як і Паріса, відчув: що б не зробили з Ліббі Роудс, вона цього напевно не пережила. Ціла вона, мертва чи застрягла одразу у двох цих станах, можливо, навіть назавжди... порожня уявна вправа. Єдиний висновок, який Паріса вважала реальним: якщо у Товариства є вороги, здатні начисто стерти з лиця землі чиюсь свідомість, то не варто губитися, треба витиснути з неї все, поки це можливо.
П'ятеро кандидатів зніяковіло влаштувалися в розфарбованій кімнаті, готові вивчати нову тему, за звичкою залишивши Ліббі вільне місце. Не те щоб вони сиділи в певному порядку, але деякі свої ритуали в них були. Зазвичай Ліббі сиділа поруч із Ніко, який зараз старанно не дивився на порожнечу по ліву руку від себе. А його розум видавав те ж саме гудіння, що й голови всіх інших: переживання втрати, як при втраті кінцівки.
Паріса ще подумала, чи була б картина такою самою, якби спорожніло місце Каллума.
— Зустрічайте, – сказав тим часом Далтон, – Вівіана Абсалон.
Решта напружилися, коли за його жестом у кімнаті з'явився труп жінки. Збереглася вона пристойно, а млявий, порожній вираз на обличчі свідчив про те, що вона б і зовсім вважала за краще не вмирати, але змирилася з неминучим. Тіло, в принципі, не постраждало, якщо не брати до уваги вміло зашитого сліду після розтину. Провели аутопсію, найімовірніше, нещодавно, а так Вівіана Абсалон лежала тихо і нерухомо, ніби заснула.
Парісу злегка замутило, варто було пригадати смерть Ліббі; скорчене і пронизане тіло, яке вони прийняли за її труп; порожнеча в тому, що зображувало її завжди мінливі, а зараз широко розплющені очі. Ось це, на відміну від того, що бачила зараз Паріса, було моторошно: руки Паріси вкривала кров, розум відмовлявся вірити в реальність, що виявилася обманкою. Уявленням.