— Десь у генах Вівіани міститься стійкість до розпаду, – ствердно відповів Далтон. — Ми не можемо з'ясувати, наскільки така здатність поширена, але це – одна з цілей дослідження.
Чи єдина Вівіана у своєму роді? – звернувся він до групи. — Чи є в історії інші випадки? Чи не приваблюють благословенні довголіттям люди аварії зі смертельними наслідками, які й не дають їм прожити достатньо довго, щоб привернути увагу? Чи можливо, що вони зазвичай помирають молодими, і якщо так, то чи замішана в цьому магія? Або ж, – продовжив він після недовгої паузи, – це якийсь доказ долі?
Кинуте ненароком зауваження змусило Парісу примружитися. Магія, яку вони досліджували, була вузьким, передбачуваним предметом, і її результати піддавалися науковому поясненню. Рок же, за визначенням, відрізнявся. Коли тебе, ніби магнітом, тягне до певного результату, це виключає будь-яку свободу вибору, а Парісі це не подобалося. Вона не любила почуття, коли чимось не керуєш; від цього її рот наповнювався гіркотою, як за зайвого слиновиділення.
— Магія життя і смерті, – тихо промовила Рейна. — То це наш новий предмет?
Далтон обернувся до Атласа, але той мовчав, і тоді Далтон пояснив:
— Так, та не так. За обрядом ініціації слідує кафедра смерті.
Трістан зніяковіло сіпнувся, а Каллум залишився чинно нерухомим.
— Незважаючи на враження, яке справляє ваш випадок, усе сталося дуже вчасно, – недбало зауважив Далтон. — Робота і мета Товариства залишаються незмінними.
— Ось як? – змучено запитав Ніко.
— Як би там не було, так, – обернувшись, сказав Далтон. — Посвята відбудеться в запланований час. Також ви виявите, що після розділу про життя і смерть вам відкриється розширений доступ до ресурсів бібліотеки.
— А натомість? – запитала Паріса.
Вона мала на увазі: яке ще загадкове підношення треба буде зробити у свій останній рік?
При звуці її голосу Далтон абсолютно звично трохи втиснув голову в плечі. Так він рефлекторно боровся з тим, щоб не подивитися на неї одразу, рвучко, хоча виглядало це збоку так, наче він смикається від нерішучості.
Паріса чекала відповіді Далтона, але тут позаду них встав Атлас.
— Ви зобов'язані Товариству так само, як воно зобов'язане вам, – невиразно промовив він. — Прошу вибачення за втручання, – додав Атлас на прощання і попрямував до дверей, даючи Далтону змогу повернутися до обговорення деталей невиявлених магічних здібностей Вівіани.
Другу половину питання Паріса вважала за краще поставити Далтону пізніше, коли вони залишаться наодинці. Вона знайшла його в читальному залі, де він вивчав книжку і грався тим, чого вона не бачила, невидимим у принципі. Усе це вимагало від нього великої напруги. Паріса дочекалася, поки, побачивши її, Далтон розслабиться, і тільки тоді наблизилася, змахнула крапельку поту в нього з чола.
— У чому річ? – запитала вона.
Далтон підняв на неї затуманений, далекий погляд, ніби дивлячись на неї через багато миль.
— Знаєш, навіщо ти йому? – запитав він.
— Ні, – сказала Паріса, і без підказок розуміючи, що йдеться про Атласа. Це питання дошкуляло їй від самого зникнення Ліббі, якщо не довше.
— А я знаю. — Далтон прикрив очі, притискаючись щокою до її долоні. — Усе тому, що ти вмієш голодувати.
Вони сиділи мовчки, поки Паріса думала, що це означає. Та чи був, зрештою, спосіб правильно голодувати?
Так. Якщо вдало схоронитися, то виживеш там, де інші загинуть. Ось справжня магія довголіття.
— Він усіх нас вибрав для чогось, – пробурмотіла Паріса.
— Звісно. Так Суспільство і працює.
Вона похитала головою.
— Вибирав він, а не вони. Атлас уже телепат Товариства, то навіщо йому я?
Паріса помовчала.
— Або я йому вже без потреби, – тихо припустила вона, пригадавши, як рука Атласа витягнула її з голови Далтона.
Далтон у відповідь розплющив очі й знову заплющив їх.
Паріса погладила йому шию, знімаючи там напругу.
— Ти щось бачив, – ніби мимохідь зауважила вона. — У Ліббі... у тій штуці. В ілюзії.
Вона чекала, як його думки відреагують. Коли в них промайне, протанцює що-небудь.
Але замість цього натрапила на стіни.
— Це була не ілюзія, – невиразно й недбало промовив Далтон.
Це був усього лише маленький шматочок великої мозаїки, проте Паріса вже готувалася почути масштабну відповідь. Згадала вираз обличчя Далтона, коли той побачив тіло Ліббі. Дивну порожнечу, і як усередині нього щось із тріском зачинилося. Жодна щира реакція не зрівнялася б у красномовності з цією.
— Але ж це і не Ліббі там лежала, – повільно промовила Паріса, займаючи вичікувальну позицію. — Якщо тільки Трістан не помилився...