— Вільне місце? – підвівся Каллум. — Цікавий у вас метод вербування.
— Не вільне місце, – повторив Атлас, – але дещо незавершене. — Він встав. — Дуже дякую за приділений мені час, містере Ново, — сказав він, — адже поки ми з вами тут розмовляли, ви напевне могли провернути безліч справ. Як думаєте, скільки часу вам знадобилося б на те, щоб розв'язати війну? Чи завершити? — Він помовчав, але Каллум не відповів. — П'ять хвилин? Чи, може, десять? Чи швидко ви зможете когось вбити? Врятувати життя? Я захоплююсь тим, чого ви не зробили, – визнав Атлас, схиливши голову і вичікуючи на нього, – і мені дуже цікаво, чому ви цього не зробили.
— Втручатися у справи світу – так і з глузду з'їхати недовго, – роздратовано сказав Каллум. — Щоб бути мною, потрібен певний рівень стриманості.
— Стриманості, – повторив Атлас, – чи відсутності уяви?
Каллуму вистачило самовладання, щоб не витріщитися на нього.
— Краще б це коштувало мого часу.
Він не сказав: чотири хвилини та тридцять п'ять секунд. Ось за скільки він упорався б.
Йому здалося, що Атлас Блейклі, Хоронитель, заманює його кудись, але чинити опір цьому не варто.
— Я міг би відповісти те саме, – сказав Атлас, чемно кивнувши на прощання.
Паріса
Годину тому
Вона сиділа в барі, у улюбленій чорній сукні, потягуючи Мартіні. Вона завжди приходила сюди сама. Якийсь час ще брала з собою подружок, але зрештою дійшла висновку, що вони створюють багато галасу, діють руйнівно і часто ревнують, чого Паріса вже не терпіла. Колись, ще в Паризькому універі, вона мала одну чи дві подружки, та й у Тегерані вона зблизилася з братом і сестрою, але з того часу визначилася: поодинці працювати куди ефективніше. Для неї це було логічно. Люди, які вишиковуються в чергу подивитися на «Мону Лізу», зазвичай не знають назв сусідніх картин, і це абсолютно нормально.
Визначень того, чим займалася Париса, знайшлося б безліч, і більшість людей цього не схвалила б. Само собою, вона не надавала великого значення думці оточуючих. Вона була розумна і талановита, але головне – якщо вірити тим, хто колись з нею зустрічався, – прекрасна. А те, що дісталося тобі в результаті випадкового поєднання генів, а не наполегливої праці, ні ідеалізувати, ні критикувати, на її думку, не варто. Свою зовнішність вона не зневажала, але й не любила. Просто користувалася нею, як будь-яким іншим інструментом на зразок молотка чи лопати. До того ж про чуже несхвалення навіть не думала. Ті ж дамочки, які засудили б Парису, мліли побачивши її діаманти, туфлі і груди – своїх, не штучні і навіть не покращені ілюзією. Парісу ці жінки могли називати як завгодно, зате вона хоч би була справжньою. Живою, яка хоч і живе за рахунок хибних обіцянок.
Справді, немає нікого небезпечнішого за жінку, яка точно знає собі ціну. Паріса спостерігала за групою зрілих чоловіків у кутку: одягнені в дорогі костюми, вони обговорювали якусь справу. Деякий час вона прислухалася до теми розмови. Зрештою, не все ж таки зводиться до сексу, часом інсайдерську інфу роздобути простіше, а Паріса, як людина розумна, несла багато погроз. Але розмова їй швидко набридла, оскільки бізнес-ідея була докорінно неспроможною. А ось самі чоловіки видалися їй цікавими. Один погравав обручкою і в думках лаявся з дружиною. Нудно. Другий явно сох по першому, і це здалося Парісі цікавим, хоч і не обіцяло користі. Останній був привабливим і, можливо, багатим (треба оцінити його краще), а на місці обручки у нього світлішала смужка блідої шкіри. Париса сіла зручніше, витончено закинувши ногу на ногу.
Чоловік, побіжно помітивши цей рух, підвів погляд.
Що ж, він безперечно відчував бажання.
Паріса відвернулася, зрозумівши, що найближчим часом чоловік не покине співрозмовників. Вона вважала за краще зайняти думки кимось іншим. Може, тією багатою жінкою в дальньому кутку, яка того й дивись розплачеться? Ні, аж надто депресивна. Залишався бармен, він безперечно вміло працював руками... якими в думках уже водив її стегнами. Він досить точно уявляв її форми, хоча сама вона від цього зв'язку нічого не виграла б. Ну, кінчила б, і що з того? Оргазм вона і наодинці з собою могла отримати, не вдаючись легковажною і не трахкаючи барменів. Якщо хтось хотів увійти в життя Париси, він мав платити грошима, силою або магією. Нічого іншого вона не брала. Вона подалася в бік темношкірого чоловіка в костюмі твіда, що сидів біля краю стійки, і вслухалася в тишу в нього в голові. Дивна річ, вона не помітила, як він увійшов. Значить, це медит чи бодай чаклун. Цікаво. Дивлячись, як він грає візитною карткою, постукуючи нею об стійку, Париса примружилася і прочитала: «Атлас Блейклі, Хоронитель». Зберігач чого?