— Вони працюють на Форум?
— Структурно, Форум не те саме. Він ближчий до корпорації.
— А в чому різниця?
— Його члени шукають вигоди.
— У чому?
— У наших втратах, – просто відповів Атлас, поводячи рукою над порожнім чашкою. Кілька миттєвостей – і вона наповнився чаєм; у повітрі розлився аромат лаванди й бергамоту. — Така вже природа речей. Баланс, – сказав Атлас, підносячи чашку до губ. — Без провалу не буде успіху. Без антиуспіху – успіху.
— Без смерті – життя?
Атлас згідно кивнув.
— Тобто ви бачите, у чому сенс ритуалу? – запитав він.
Рейна задумалася, чи не занадто сильно вона бажає посвяти. Вона шукала виправдання жертві, хотіла повірити в брехню. Схоже на токсичне кохання, народжене з голоду.
І назад шляху вже не було.
— Ви знаєте, що стало з Ліббі Роудс?
— Ні. — Атлас відповів без вагань, але не так уже й швидко. У нього на лобі навіть утворилася зморшка щирої стурбованості. — І з великим сумом змушений визнати, що, якби не містер Кейн, я з готовністю повірив би в її смерть.
— Думаєте, це справа рук Форуму?
— Думаю, що й таке можливо.
— А що ще можливо?
Рейна прямо бачила, як на цьому Атлас замикається, опускаючи завісу таємниці.
— Варіантів незліченна безліч, – сказав він.
Отже, здогадками ділитися він не стане.
— Чи варто нам довіритися вам? – запитала Рейна.
Атлас по-батьківськи посміхнувся куточком рота.
— Я вам ось що скажу, – сказав він. — Якби в моїх силах було повернути Елізабет Роудс, я б зробив усе від мене залежне. Мені немає сенсу кидати її пошуки. Від її зникнення я не виграю зовсім нічого.
Рейна неохоче визнала, що так воно і є. Причин сумніватися в його словах вона не бачила, адже цінність Ліббі була зрозуміла всім.
— Однак це не пояснює вашого приходу, – зауважив Атлас.
Рейна опустила погляд на свої руки, не одразу усвідомивши, звідки в неї таке дивне відчуття. Нарешті до неї дійшло: вона не відчуває напруги в долонях, адже в кабінеті не було життя, не те що в решті частин будинку. Жодних рослин, тільки книжки та мертве дерево.
Цікаво, подумала вона.
— Ви згадували одного мандрівника, – сказала Рейна. — Я хотіла запитати, чи не друг це Ніко?
— Ах так, Гідеон Дрейк. Він вийшов у фінал, хоча в десятку лідерів і не проскочив.
— Правда, що цей друг вміє ходити царствами сну?
— У царствах підсвідомості, – кивнувши, уточнив Атлас. — Здатність, безперечно, чудова, проте рада правління Товариства зрештою засумнівалася, що містер Дрейк у змозі повністю нею керувати. Мені здається, що навіть міс Роудс знала лише про його невиліковний випадок нарколепсії, нападам якої не можна запобігти, – додав він і ледь помітно усміхнувся. — Мало хто з викладацького складу НУМІ розумів, як із ним бути. У деяких відношеннях його можна назвати ненавченим. До того ж його мати надзвичайно небезпечна і схильна втручатися.
— Хто вона?
— Так, нічого особливого, – сказав Атлас. — Хтось на кшталт шпигуна. Судячи з усього, за нею числиться борг – або ж вона відчуває пристрасть до влізання в такі, – хоча й незрозуміло, як і чому вона його отримала.
Рейна насупилася.
— І чим же вона... конкретно займається?
— Вона злочинниця, але не гідна запам'ятовування. Не рівня батькові містера Кейна.
— О. — Рейна сама не зрозуміла, чому ця звістка її так засмутила. Можливо, назвавши матір Гідеона Дрейка негідною запам'ятовування, Атлас аж надто легко припустив, ніби пам'ять – це така розкіш, і витрачати її на негідних не варто. — А Гідеон?
— Підозрюю, що, якби містер Дрейк не зустрів Ніко де Варону, життя його склалося б зовсім інакше. І то якби він ще вижив.
Рейна заметушилась.
— Значить, ось воно як?
— Що саме?
— Непримітні страждають через свою непримітність, – сказала вона.
Атлас поставив чашку на стіл, дозволив моменту насититися тишею.
— Ні, – вимовив він нарешті і поправив краватку. — Страждають якраз-таки примітні. Непримітні залишаються непоміченими, так, а ось велич приходить через біль. — Він зміряв Рейну урочистим поглядом і додав: — Я знаю мало медитів, які не вибрали б просте, сіре життя і людське щастя, якби в них на те була воля.
— Але, виходить, знаєте тих, хто так не вчинив би, – зауважила Рейна, і куточки рота Атласа сіпнулися вгору.
— Так, таких я знаю.
Він уже збирався відпустити Рейну і закінчити тим самим сеанс щирості, але вона в задумливості затрималася ще на деякий час. Вона так і не отримала бажаного. Думала, що, почувши підтвердження щодо друга Ніко, розв'яже задачку, однак нічого не вийшло. Початкова радість від відповіді на запитання була дешевим наркотиком, і ось тепер Рейна знову відчувала незадоволеність.