Однак він ще не бачив такої сили, а якби вона й існувала, то наділений нею медит став би над законом і мораллю. Ним просто не могла бути людина, яку зустрів Езра.
— Та й будь у тебе цей шматочок, нічого б не вийшло, – продовжував він. Намагатися підірвати всесвіт було просто безглуздо. Для цього була потрібна нелюдська спонтанність, а не звичайний розрахунок. — Тобі не влаштувати Великого вибуху, – сказав Езра, дивуючись безглуздості подібних суперечок, – а якби й удалося, то що це за масштаб?... Наш світ зріяв мільярди років, яких тобі не світить. Що б ти не створював, це має бути...
Ідеальним. Ідеальним і за ідеальних умов.
Тобто нічого не вийде.
Чи ні?
У голові в Езри сталося коротке замикання, і в тиші, що повисла, його охопив гарячковий жах. Що за план у Атласа? Увесь цей час він вважав, що це якась помста, мало не розіграш академічної еліти – просто захопити Суспільство, ха-ха-ха. Про всемогутність деміурга й мови не йшло.
Але що, якщо на нього Атлас і замахнувся? Адже він блискучий розум... або божевільний. Раптом Атлас справді з'їхав з котушок? Чи він просто геній? І з тим і з іншим Езра був згоден. А може, він завжди ці плани виношував? І якби навіть не зміг втілити їх у реальність, то мислив усе одно глобально. Знав, як грати в цю гру, знав ходи всіх фігур.
На що Езра підписався того дня, коли потиснув руку Атласу?
— Боїшся, друже? – зі слабкою посмішкою пробурмотів той. — Схоже, ти вже не так відданий нашим цілям, як колись. Можливо, – його фальшивий аристократичний акцент можна було прирівняти до зґвалтування королеви, – усе тому, що ти нічим не жертвував, щоб сюди потрапити.
— Я? Атласе, – рубанув Езра, – це від самого початку входило в план...
— Так, але поки я останню чверть століття старів, ти так і залишився дитиною, чи не так, Езра? Ми тебе стерли, потім створили заново, і тепер твоїх ставок більше немає. Ти, – з докором або ж із розчаруванням промовив Атлас, – не бачиш, як змінилася гра.
— Я – дитина? – вражено повторив за ним Езра. — Ти не забув, що я робив за тебе брудну роботу?
— І за неї, думаю, я вже віддячив тобі з лишком. Ще я пропонував тобі місце поруч зі мною, хіба ні? Не один раз, до речі.
Відповідь його прозвучала настільки непропорційно, що вразила Езру, і він уставився на Атласа.
— Ми ж усе це затіяли тому, що вважали Товариство прогнилим, – мляво промовив Езра.
— Так, – погодився Атлас.
— А що зараз?
— Воно все таке ж прогниле, якщо говорити твоїми словами. Але цього разу я його полагоджу. Тобто, – поправився він, – ми його полагодимо, якщо ти приймеш моє бачення речей.
Коли екосистема гине, природа створює нову. Так види і виживають.
Мовчання, що настало, нагадувало вакуум, який, однак, одразу ж наповнився відчуттям недовіри.
Що стане з цим світом, коли Атлас із ним закінчить? Утім, Езра вже знав відповідь. Він бачив її.
Пожежі, повені. Мор, насильство.
— Запитай у мене, – безтурботно промовив Атлас.
І Езра мало не запитав.
Ти що, справді збираєшся довести справу до кінця?
Тобі вистачить зарозумілості, гордині, і ти віриш, ніби в тебе є право на це?
Езра почасти не вірив. Атлас Блейклі не настільки збожеволів від влади, щоб зазіхати на неможливе. Езра уявив, як запитує його: «Ти справді зруйнуєш усе, аби побудувати нове?», просто для вірності, а Атлас відповідає: «Ні-ні, звісно ж, ні». Потім злегка усміхається, похитавши головою: «Езра, ну ти що. Сам же знаєш: масові руйнування – це не моє». І обидва вони сміються над жартом.
Однак Езра пригадав, як легко Атлас запропонував просто взяти й позбутися Каллума Нови; залагодити питання з Парісою Камалі. За необхідності, сказав він.
А що буде, коли нарешті стане марним сам Езра? Це було єдине запитання, поставити яке варто було, але тієї ж самої миті стало ясно, що відповідь вони обидва вже знають.
— Архіви ніколи не дадуть тобі те, що ти хочеш, – вимовив зрештою Езра. — Своїх намірів ти від самої бібліотеки не приховаєш.
Мовчання.
— Ти що, когось іншого для цього використовуєш?
— Ти або в грі, Езра, або ні, – низьким голосом вимовив Атлас, і вони пильно подивилися один на одного.
Десь цокав годинник.
Потім Езра посміхнувся.
— Ну звісно, я в грі, – сказав він. — Я й не виходив із неї.
І це була правда.
До того моменту.
— Усе ж дуже просто, чи не так? Ти ще побачиш, на що вони здатні, – пообіцяв Атлас. — Я тобі все покажу.
Езрі вистачило розуму не засумніватися в цьому, навіть подумки.