Хоч би якою здавалася йому привабливою перспектива ще раз посваритися з колишньою подружкою, терпіння для задушевної розмови в Езри зараз не було.
— Слухай, я б багато чого хотів змінити в наших стосунках, і найбільше – їхній початок. Але якщо вже я цього зробити не можу...
— Ти мені весь час брехав. — Ліббі прикрила рот долонею. — Боже ти мій, але ж я вірила тобі, захищала тебе...
— Я не брехав. Просто... — Езра замовк і прочистив горло. — Не говорив усієї правди.
Ліббі приголомшено втупилася на нього. На її виправдання варто було зауважити, що відповідь Езра дав просто жахливу. Він так і не навчився говорити ті речі, яких вона від нього чекала, хіба тільки про її ворожнечу з Ніко, але, якщо чесно, він і не знав, як тут відповідати.
Поступово Ліббі знайшла дар мови.
— Але ти ж... — Пауза. — Ти все про мене знаєш. Усе.
Він сподівався, що до цього не дійде.
— Так.
— Ти знаєш про мої страхи, мрії, жалі. — Вона зблідла. — Про мою сестру.
— Так. — Не те щоб вона про нього чогось не знала.
— Езра, я ж довіряла тобі, – прокричала Ліббі.
— Ліббі...
— Для мене все було по-справжньому!
— Для мене це теж було по-справжньому.
Майже все.
Дещо.
Навіть більше, ніж він смів визнати.
— Боже, Езра, я взагалі...
Ліббі зупинилася, так і не запитавши, чи значила вона для нього хоч щось, і слава богу. Навіть якби вона задовольнилася його відповіддю (сумнівно), то сама необхідність узагалі питати про це завдала б їй нестерпного болю. З якими б комплексами Ліббі Роудс не боролася, свої кордони вона, в силу природи, знала і болісно плекала, як свіжі синці.
— Так і навіщо ти мене викрав? – ледь не запинаючись, запитала вона.
— Через Атласа, – зітхнувши, відповів Езра. Ну ось, ще одне замкнене коло. — Я ж казав: справа зовсім не в тобі.
— Але тоді... — Ще пауза. — Куди ти мене потягнув?
Схоже, вона нарешті почала повністю усвідомлювати, що її викрали. Початкове потрясіння вже минуло, і скоро Ліббі почне обмірковувати шанси на втечу.
— Справа не зовсім у тому, де ми... – почав Езра.
Він зупинився. Зрештою, Ліббі була надто розумна і, безумовно, сильна, щоб не відшукати вихід, якщо тільки не залишити її в темряві, у лабіринті, який вона не бачить. Більшість людей дивилася на світ у трьох вимірах. Час для них був винятково лінійним, рухався в одному напрямку, і його перебігу вони не могли ні порушити, ні зупинити.
Уявіть, ніби шукаєте людину, знаючи тільки, що вона перебуває десь. А тепер уявіть, ніби шукаєте людину, знаючи тільки, що вона жила в той час, коли існувала система комунального водопроводу.
Ліббі ніхто не знайшов би, їй і самій довелося б попітніти, щоб знайти себе.
— Не можна мене тут тримати, – сказала вона глухо, невиразно, мертво. — Ти не розумієш, що я таке. Ніколи не розумів.
— Я точно знаю, що ти таке, Ліббі. Уже якийсь час... Емпат мертвий?
Вона так і витріщилася на нього.
— Це означає «так»? – запитав Езра.
— Я не... як? — Ліббі часто-часто заморгала. — Ти знаєш про Каллума?
Езра випнув щелепу, даючи зрозуміти, що це – риторичне запитання.
— Так так чи ні, Ліббі?
— Я не знаю, – стривожено випалила вона. — Напевно, мертвий...
Він уже спізнювався, хоча пунктуальність ніколи не була його коником. Час завжди здавався йому спірним мірилом, і тому він часто затримувався. У юності, яка була одночасно і величезним, і маленьким шматочком життя, Езрі не доводилося нікуди поспішати. Навіть в останній день свого життя мати розпікала його за повільність.
Хоча, можливо, зрештою це й приваблювало його в Атласі: Езра вмів голодувати, а Атлас – чекати.
— Я повернуся, – сказав Езра Ліббі. — Нікуди не йди.
Втім, за всіх старань у неї нічого б не вийшло. Він спорудив охоронні чари спеціально для неї, зробивши їх розчинними, на водній молекулярній основі. І щоб їх порушити, довелося б змінити стан навколишнього середовища, самі елементи окремо, з кожним кроком на шляху до прогресу виснажуючи себе дедалі сильніше. Крок уперед – два назад.
Ключі та замки.
— Будеш тримати мене тут? – застигнувши від подиву, запитала Ліббі. Утім, скоро ступор мине, поступившись місцем болю.
Для Езри це була гірка думка.
— Я захищаю тебе, – нагадав він Ліббі.
— Від Атласа?
— Так, від Атласа, – сказав він, відчуваючи прилив нетерпіння. Він спізнювався, але біда була не в цьому, а в тому, що на нього чекало, якби він залишився. — Я хочу, щоб ти, – чесно сказав Езра, – жила.