«Він що, слухається ваших розпоряджень?» — Запитала Паріса.
Посмішка Атласа навіть не здригнулася.
«Так, і тобі теж слід».
«А решта?»
«Я не можу перешкодити тому, що ви робитимете весь наступний рік, але все ж таки є певні кордони, міс Камалі».
Вона посміхнулася, погоджуючись і очищаючи розум. Захист, напад... Навичками вона не поступалася, і у відповідь Атлас кивнув головою.
— Ну що ж, – сказав він. — Обговоримо деталі вашої посвяти?
Частина друга.
Істина
Ніко
Ніко смикався. Смикався він взагалі дуже часто. Будучи людиною, якій постійно був потрібний рух, він просто не міг всидіти на місці. Зазвичай ніхто не заперечував, тому що всі чекали від нього усмішок, сміху, що він пожвавить своєю появою обстановку, проте суєта коштувала безліч енергії, без толку спалюючи калорії. А ще магія Ніко проявляла себе, варто було йому зловити ґав: однією своєю присутністю він мимоволі змінював ландшафт, часом змітаючи зі шляху перешкоди.
Земля затремтіла, і Ліббі стрільнула в Ніко застережливим поглядом. Подивилася з докором і надто вже стривожено своїми переливчастими сірими очима з-під моторошного задротського чубчика.
— Що з тобою? – пробурмотіла вона, коли їх відпустили, з вражаючою відсутністю такту вказуючи на те, що визнала, напевно, безвідповідальним струсом.
Після зустрічі, кандидатів провели викладеними мармуром коридорами будівлі, куди їх перенесло заклинання Атласа Блейклі до порталів громадського транспорту – а не переправили безпосередньо, як на початку. Ліббі безжально стежила за Ніко з того самого моменту, коли вони залишили ліфт і опинилися в службовому підземеллі магічної системи подорожей Нью-Йорка: подібно до ліній метро, вона розгалужувалась і несла пасажирів до таких же непримітних терміналів. Її коридори нагадували будівлю суду. Або банк, або ще якесь місце, в якому гроші переходили з рук в руки.
«Як це чудово, – кисло думав Ніко, – що Ліббі незмінно вкаже на викликані моїм хвилюванням поштовхи». Ніхто інший просто не помітив би такої крихітної зміни у навколишньому середовищі, але дорога Елізабет завжди поряд, завжди задере. Ніко ніби носив потворний шрам, який не сховаєш, нехай навіть бачила його виключно Ліббі. Ніко ще, щоправда, не визначився, чому вона з такою насолодою нагадує йому про його недоліки: чи вона така нестерпна особистість, чи має, як це не страшно, схожі здібності. Або їм просто так довго довелося терпіти один одного. Можливо, всьому провиною якесь чарівне поєднання і того, і іншого, і третього, а це вже знижувало її провину у взаємній антипатії до тридцяти трьох відсотків.
— Та просто рішення непросте, от і все, – сказав Ніко, хоча справа була не в цьому. Адже він уже визначився.
Їм дали добу на роздуми: приймати чи ні пропозицію поборотися за місце в Олександрійському суспільстві. Визначитися вони, на думку Атласа, явно мали індивідуально, в комфорті своїх особистих життів. На жаль, Ніко жив на Манхеттені в декількох кварталах від Ліббі Роудс, і це означало, що їм знадобиться одна і та ж транзитна точка; до прибуття в пропускний пункт при вокзалі Гранд-Централ (поруч із устричним баром) залишалися лічені миті.
Ніко глянув на Ліббі, вирішивши запитати практично безневинним тоном:
— Що думаєш?
Вона подивилася на нього скоса, а потім опустила погляд на великий палець, яким Ніко нервово постукував себе по стегні.
— Думаю, стипендія НУМІ повинна була дістатись мені, – пробурмотіла Ліббі, а Ніко, якого від природи ніколи не залишала життєлюбність, зобразив жваву усмішку від вуха до вуха.
— Я так і знав, – переможно промовив він. — Знав, що ти її хочеш. Ти просто тріпло, Роудс.
— Боже. — Вона закотила очі, знову поправляючи чубок. — І чого я так переживаю?
— Просто відповідай на запитання.
— Ні. — Ліббі звернула на нього злий погляд. — Ми ж начебто домовилися більше не розмовляти після випуску?
— Ну, мабуть, не бувати цьому.
Ніко знову забарабанив по стегні великим пальцем саме в той момент, коли Ліббі пробурмотіла собі під ніс: «Люблю цю пісню». Так із ними постійно траплялося: Ніко спершу відчув ритм, а Ліббі раніше вгадала мелодію.
Ніко не зміг би сказати, чи повелося так із самого початку, чи ця «традиція» виробилася, поки вони вимушено залишалися разом. Якби не Ліббі, він пропустив би багато чого, та й вона без нього, мабуть, теж. Унікальне прокляття і прикрість, як не глянь: Ніко був не готовий до життя без Ліббі. Втішало тільки те, що і вона, можливо, відчувала те саме – коли змушувала себе це визнати.