Ось же підла дрібна дияволиця. Помстилася. Тепер Ніко чекає на душевну розмову з дорогими йому людьми, адже він це ненавидить. І все – аби нагадати про свого хлопця.
— Ропа в'єха довго готувати, – схаменувся Ніко, віддаляючись в компактну кухню, яку так і не оновили (якщо не рахувати Максових так званих хаків або легкого псування власності) після ремонту холодильника і де була крихітна стійка, завдяки чому цей закуток і називався кухнею . — Треба тушкувати.
— Погана відповідь, Ніко! – крикнув йому в спину Гідеон, і Ніко зупинився, скорботно зітхнувши.
— Я… – почав він і розвернувся. — Мені… не можна нічого розповідати. Поки що.
Ніко подивився на Гідеона з благанням у погляді, закликаючи до беззаперечної довіри, яка встановилася між ними за чотири роки, і незабаром той знизав плечима.
— Лади, – поступився він, пішовши за Ніко до плити. — Але ти все одно маєш нам дещо розповісти. Ти останнім часом зі мною якийсь дбайливий, це дивно. — Гідеон помовчав. — Знаєш, тобі, мабуть, цього разу за мною йти не варто.
— Чому ні? – різко випростався Ніко, який у цей час звільняв духовку (хоча Максу, строго кажучи, не дозволялося зберігати в ній лабораторку) і тому мало не вдарився головою об підвішене над нею кухонне начиння.
— Та тому, що ти з ним няньчишся, – розтягуючи склади, промовив Макс. Він вийшов зі своєї кімнати і прихопив із холодильника пива, зачепивши Ніко плечем. Макс спромігся натягнути безглузду суміш із треніків та кашемірового светра, що хоча б покращило санітарну обстановку в квартирі. — Ти кипішуєш, Нікі, а кипіш нікому не подобається.
— Зовсім ні, – почав було Ніко, але під скептичним поглядом Гідеона зітхнув. — Гаразд, кіпішую. Але на своє виправдання скажу, що в мене це виходить привабливо.
— Коли це ти встиг відростити материнський інстинкт? — Принюхуючись, запитав Макс, коли Ніко почав перебирати продукти.
— Може, на уроках, які ти прогулював? – припустив Гідеон і знову звернувся до Ніко: — Ей, – понизивши голос, попередив він його і тицьнув убік, – я серйозно. Якщо ти кудись намилився, мені хотілося б знати.
Гаразд, отже, Гідеон переживав. Він і так майже нічого не знав про багато речей, які Ніко накоїв без його відома. Охоронні чари, що оточували Гідеона, сховати від нього виявилося складніше, ніж просто сплести їх, а це вже вражаючий плюсик у значну карму Ніко, хоча на похвали він не чекав. Правда, ніхто не поспішав визнавати, наскільки небезпечна Ейліф, матуся Гідеона, от і не було сенсу обговорювати, які лиха принесе Суспільство, якщо Ніко прийме їхню пропозицію. Загалом і в цілому Ніко подобалося думати, що деяка недомовленість і є їх запорука з Гідеоном міцної дружби. Образно кажучи, така у них мова кохання.
— Ти моєї відсутності навіть не помітиш, – глянувши на нього скоса, пообіцяв Ніко.
— Чому? Чекаєш, що я тебе відвідуватиму?
Тильною стороною зап'ястя Ніко трохи підштовхнув Гідеона убік, щоб не стояв на шляху до холодильника.
— Так, – сказав він, вдавши, що не помітив полегшення на особі Гідеона. — Взагалі-то ти міг би мене відвідати. Я б ховав тебе, ну, в затишній шафі. У комірчину ставив.
— Ні, дякую. — Гідеон сів на підлогу і припав до тумбочки, позіхнувши. — У тебе є ще… це?
— Так. — Ніко покопався в одній із ящиків і, діставши звідти флакон, кинув його Гідеону. Той упіймав зілля однією рукою. — Тільки не приймай, – погрозив він лопаткою, – якщо не дозволиш мені відвідати тебе вночі.
— Навіть не знаю, що це: турбота про мене або жахливий страх, що щось прикольне станеться без тебе, – пробурмотів Гідеон, перекидаючи вміст флакона. — Але взагалі, так, зі мною все гаразд.
— Гей, я тобі потрібний. Ця штука не так просто дістається.
Точніше її взагалі було не дістати, але і це Ніко тримав у таємниці. Йому довелося зробити багато такого, про що говорити не хотілося, аби третьокурсниця-алхімічка забулася і він міг стягнути в неї з голови потрібну формулу. Щоправда, спочатку довелося розжитися здібностями телепата – на це пішли чи не всі чотири роки навчання в НУМІ, – а потім він виснажив себе так, що навіть Ліббі Роудс цілих чотири дні думала – чи вдавала, – ніби він вмирає. Ніко ще ні для кого так не старався.
У дружбі з Гідеоном був один незручний момент – постійний ризик втратити його. Люди на кшталт Гідеона (хоча який він людина, якщо вже чесно) за багатьма законами природи і існувати не повинні. Просто у предків Гідеона – безвідповідальної русалки та ще більш безвідповідального сатира (якщо використовувати загальноприйняті терміни) – завжди був двадцятивідсотковий шанс завести дитину з ідеальним людським виглядом. Такий Гідеону і дістався, щоправда, батьки чхати хотіли, що й дитина, навіть зовні людиною, неспроможна розраховувати на реєстрацію чи навіть з медитськими талантами не підпадає під жодний магічний клас. Гідеону спочатку відмовили в соціальних послугах, легальній роботі, та й сам він, хоч як сумно, не вмів перетворювати солому на золото. Він і освіту здобув суто випадково, а заодно і завдяки підробці безлічі документів.