Трістан глянув на неї скоса.
— Що тебе так затримало після зустрічі?
Паріса прикинула, що саме можна сказати. Трістан, звичайно, не Далтон Еллері, він чиста забава. Далтон – більше професійний інтерес, хоч і з легким відтінком справжнього потягу.
Далтон – шахи; Трістан – спорт. Втім, що важливо, обидва варіанти – гра.
— Розкажу за сніданком, – запропонувала Паріса.
Трістан шумно і приречено зітхнув і обернувся до неї.
— Мені спершу треба дещо зробити, – сказав він. — Порвати стосунки з Іден, звільнитися і дати по пиці кращому другові.
— Розумію, відповідальні справи, але вони можуть почекати і до завтра, – відповіла Паріса, входячи у відчинені двері порталу і манячи його за собою. — Не забудь внести в розклад ту частину, де я розповідаю тобі свої теорії про те, чого нам не договорили. Приблизно між розривом заручин і, мабуть, заслуженими тумаками.
Трістан охоче увійшов до порталу слідом за нею.
— У тебе є здогади?
Вона натиснула кнопку Лондона.
— А в тебе – ні?
Вони переглянулися з посмішками, а портал підтвердив напрямок: станція Кінгс-Крос, Лондон, Англія, Сполучене Королівство.
— Чому я? — Запитав Трістан.
— А чому ні?
Схоже, вони думали однаково. Паріса не мала досвіду у співпраці, але вона відчувала, що це – важлива складова командної роботи.
— Зараз би пінту накотити, – сказав Трістан, і двері зачинилися, несучи їх туди, де вони проведуть решту вечора.
Ліббі
День у бідного Езри не задався і, зрозуміло, добре закінчитися просто не міг. Спочатку Езра був змушений сидіти з батьками Ліббі на церемонії випуску, з якої вона, до речі, втекла без попередження, а повернувшись, відклала пояснення, рішуче затягнувши його в ліжко. Ну, натомість йому секс перепав; це освіжило обстановку, нехай при цьому його партнер за актом (читай: Ліббі) ніяк не міг викинути з голови таємничі та свідомо маніпуляторські справи, які відволікали, так і не дозволивши кінчити. Тому й Езра не... зазнав великого кайфу.
Із плюсів: Ліббі милостиво приготувала йому вечерю.
З мінусів: за вищезгаданою вечерею вона повідомила, що приймає пропозицію Атласа Блейклі, Хоронителя, хоча й не змогла до ладу пояснити чому.
— Значить, ти ось так… їдеш? – спитав Езра. Його чорне волосся з одного боку прим'ялося, з іншого піднялось, а розпухлі губи розкрилися від подиву. Коли Ліббі заговорила, він якраз пригубив вино, та так і забув поставити келих на стіл. — Але, Ліб ...
— Це лише на два роки, – нагадала вона. — Ну, на один точно. Потім, сподіваюся, мене приймуть, і я продовжу навчання.
Езра нарешті поставив келих і похмуро глянув на нього. Молодий чоловік за своєю природою був задумливим і, слово честі, до неможливості м'яким. А ще ніколи не міг до ладу вкласти волосся.
— І… що це взагалі таке? Ця можливість?
— Не можна говорити.
— Але…
— Просто довірся мені, – вкотре сказала Ліббі. — Це, по суті, така стипендія, – додала вона, але обрала, на жаль, зовсім не ті слова.
— До речі, про стипендії. Я якраз хотів про це поговорити, – Езра раптово засяяв. — Буквально щойно почув від Портера з кабінету скарбника, що Варона відхилив стипендію НУМІ. Я знаю, ти була не в захваті від роботи у ВС, і якщо тобі, як і раніше, цікаво, то я впевнений, що міг би замовити за тебе слівце.
Взагалі йому слід було знати, що це погана пропозиція. За Ніко вона нічого підбирати не стане, зараз – точно.
Інша річ, їй довелося пояснювати ще дещо.
— До речі, про Варону… — Ліббі відкашлялася. — Він, загалом... теж запрошений.
Езра здивувався.
— Ось як?
— Ой, та перестань. Було б чому дивуватися. — Ліббі почала ганяти пасту по тарілці. — Ти ж бачив нас цього ранку, хіба ні?
— Так, але я подумав…
— Слухай, нічого не змінилося, – прохолодно сказала Ліббі. – Незрозуміло чому, але ми з Ніко вміємо робити однакові речі та…
— Тоді навіщо ви їм обоє? – спитав Езра. Ну ось, знову не те запитав. — Тебе ж дратує працювати з ним. Я вже не говорю про те, що всі знають: ти краще...
— Взагалі не знають, Езро, – пирхнула Ліббі. — Раз йому дісталась моя стипендія. Бачиш, як усе влаштовано?
— Але…
— Я не дам йому перемогти цього разу, малюк. Серйозно, не дам. — Вона промокнула губи серветкою і в розпачі кинула її на стіл. — Мені треба відмежуватися від нього. Як ти цього не бачиш?
— А не можна це зробити… ну, не знаю… — Езра докірливо помовчав. — Якось інакше?
Його послухати, то це просто. Як Езра досі не зрозуміє, що, роблячи інакше, Ліббі за умовчанням робила менше Ніко? Прозвучить абсурдно, але прагматичні (гаразд, визнаємо, розумні) пропозиції Езри якимось чином постійно змушували Ліббі, забувши огиду, захищати талант Ніко де Варони.