Втім, не встигла Ліббі знову вдаритися в нудьгу із самобичуванням, як у проході з'явилася ще одна знайома постать: винувато хитнувши гривою неслухняних кучерів, вона опустилася у вільне крісло. Езра, що одягнув свій останній уцілілий светр, який Ліббі ще не встигла на тижні випрати, – заповнив дірку на місці Кетрін. Він передав її батькові програму, а матері – серветку. Коротко поговорив з ними про щось і поглянув на сцену. Побачивши Ліббі його очі загорілись, і він одними губами промовив «привіт».
Старий біль від втрати згладився, змінивши полегшення. Кетрін це не сподобалося б, як і плаття Ліббі. Та й стрижка, мабуть, також.
«Привіт», – так само, одними губами, шепнула у відповідь Ліббі, а Езра зобразив знайому криву посмішку. Він постійно щось перекушував, але залишався худим, якщо не сказати щуплим, і на перший погляд здавався нижчим, ніж був насправді. Він рухався з котячою грацією, і Ліббі подобалася ця його витонченість, тиха хода, що вселяла спокій.
На жаль, Ніко простежив за її поглядом, і куточок його рота глузливо смикнувся.
— А, от і Фаулер. З'явився все-таки.
Ліббі, яка дозволила собі на мить розкіш забути про Ніко, завелась:
— Ти щось маєш проти?
— Ні, просто думав, що ти вже підняла планочку, Роудс.
Не ведися, не ведися, не ведися...
— Езру, до речі, нещодавно підвищили, – спокійно відповіла Ліббі.
— Він щось навчився робити?
— Ні, він ... — Ліббі змусила себе замовкнути, стиснувши кулак і порахувавши подумки до трьох. — Він тепер проект-менеджер.
— Господи боже, – сухо промовив Ніко, – як вражає.
Він усміхнувся, побачивши її злісний погляд, і вона у відповідь безпристрасно помітила:
— У тебе краватка з’їхала.
Ніко машинально смикнувся поправити її, а Ліббі додала:
— Гідеон за тобою не приглянув?
— Він просто ... — Ніко осікся, і Ліббі подумки привітала себе. — Дуже смішно, Роудс.
— Що смішного?
— Гідеон – моя нянька, обрегочешся. Це щось нове та свіже.
— Типу глузування з Езри – це новий виток еволюції.
— Я ж не винен, що над його сірістю можна ржати вічно, – відповів Ніко, і, якби не той факт, що вони зараз сиділи перед усім курсом, викладачами та іншими шкільними працівниками, Ліббі, не стала б стримуватись і дала б своїй магії вихід.
Шкода, але підпал спідньої білизни на Ніко де Вароне вважали б неприйнятною поведінкою.
«Останній день, – нагадала собі Ліббі. – Сьогодні останній день із Ніко. Нехай говорить будь-що, це нічого не змінить».
— Як твоя промова? — Запитав Ніко, і Ліббі закотила очі.
— Я не буду обговорювати її з тобою.
— Чому б і ні? Я ж знаю, у тебе страх сцени.
— Немає в мене… — Вдих. Гаразд, два, про всяк випадок. — Сцена мене не лякає, – набагато рівніше сказала Ліббі, – а якби й лякала, чим би ти мені допоміг?
— О, то ти вирішила, що я допомогу пропоную? — Запитав Ніко. — Вибач але ні.
— Досі дуєшся, що не тобі довірили виступ?
— Я тебе благаю, – хмикнувши, прошепотів Ніко. — Ми ж обидва знаємо, що ніхто не витрачав час на таку нісенітницю, як вибори оратора для прощальної промови. І потім половина наших уже накидалася, – зауважив він.
Ліббі знала, що так і є, але правоту Ніко визнавати не хотіла. До того ж, тема була болюча: він скільки завгодно міг зображати байдужість, але програвати Ліббі не любив. Навіть у дрібницях.
Ліббі знала це, бо сама на його місці переживала б те саме.
— О-о-о? – завзято простягла вона. — Якщо всім було пофіг, то як же я перемогла?
— Так ти єдина і голосувала, Роудс. Ти, схоже, мене навіть не слухаєш…
— Роудс, – погрозливо зашипіла декан Брікенрідж, проносячись повз, тоді як церемонія йшла повним ходом, – Варона. Невже так складно посидіти тихо одну годину?
— Професоре, – відповіли вони хором, видавивши усмішки, а Ніко метушливо потягнувся поправити краватку.
— Це зовсім не складно, – запевнила декана Ліббі, розуміючи, що навіть Ніко не дуритиме і погодиться. — Все добре.
Брікенрідж вигнула брову.
— Значить, ранок задався?
— Ранок просто чудовий, – сказав Ніко, начепивши одну з найчарівніших усмішок.
Це й дратувало найбільше: з ким завгодно, крім Ліббі, він міг поводитися по-людськи, не виносячи мозок. Ніко де Варона був улюбленцем викладачів; однокурсники ж хотіли бути схожими на нього, зустрічатися з ним або просто дружити.
Лише сильно відсторонившись від ворожнечі і дозволивши собі небувалу щедрість відкритого судження, Ліббі зрозуміла, як таке можливо. Ніко був неймовірним, просто несправедливо симпатичний, і, незважаючи на розум і обдарованість самої Ліббі, однокурсники і викладачі воліли їй Ніко. Він мав якийсь особливий дар на зразок торкання Мідаса: Ніко вмів зовсім без зусиль перетворювати марення в золото; це було навіть не навичкою, а машинальною дією, яку Ліббі, така обдарована студентка, не зуміла освоїти. Вміння Ніко легко зачаровувати оточуючих не піддавалося вивченню, така витонченість була предметом точних наук.