— Ми зараз в Олександрії, правда? — Запитала вона, наморщивши захований за дуже непривабливим чубчиком лоб. Будь на те воля Каллума, він би зробив їй зовсім іншу зачіску; зібрав би волосся нагорі чи ззаду, аби вона тільки не смикала кінчики пасм. — Щось не схоже на Олександрію.
Безперечно. Інтер'єр будівлі чудово нагадував оздоблення якогось британського заміського маєтку. Зсередини площу земель визначити було важко, але сам будинок Каллум міг описати як величний; а те, що миготіло у вікнах – Н-подібна конструкція із загнутими всередину крилами, – натякало на химерний італійський декор поверх класичної Тюдорівської цегли. Передпокій на першому поверсі, через який вони увійшли, перетікав у галерею на верхньому, а потім переходив у завішану приємними гобеленами вітальню; кімнати, що йшли далі, були одна за одну позолоченіші. У декорі відчувалася темрява, на палітрі переважали зелені та винні відтінки. Або з останньої модернізації будинку минув якийсь час, або людина, відповідальна за естетику, відчувала глибоку екзистенційну тугу.
У будь-якому випадку велика кількість віталень наводила на очевидні висновки – наприклад, де знаходиться будинок. Жила родина Нова, звичайно, в Кейптауні, проте їй неодноразово доводилося гостювати у британської королівської родини (колись Нова близько спілкувалися з грецькою монархією, звідси й комфортне навчання в афінському елліністичному універі), і декор особняка здався Каллуму дуже знайомим. Стіни прикрашали портрети аристократів поряд із різноманітними вікторіанськими бюстами, і, хоча в самій архітектурі вгадувався греко-романський вплив, вона несла очевидні маркери романтизму, більше схиляючись до неокласицизму вісімнадцятого століття.
Коротше кажучи, швидше за все вони десь в Англії.
— Що ж, думаю, не гріх сказати, що ми в передмісті Лондона, – підтвердив Далтон Еллері, манірний помічник, аура якого читалася відразу: страх чи заляканість. Каллум вважав, що Далтон відчуває нав'язливе почуття розумової неповноцінності, а більше нічим іншим пояснити його безсмертну прихильність до наук він не міг. Якщо членство в Товаристві дарувало багатство та престиж, навіщо стирчати тут, не користуючись ними?
Втім, бачачи, що Далтон не дуже париться, Каллум не став розмірковувати над цим довго. Натомість він придивився до Трістана і Паріси, єдиним цікавим людям, які, переміщаючись з рештою по дому, потай переглядалися.
Ліббі, яка так колюче і безперервно хвилювалася, що Каллум почав зводити зуби, зніяковіло насупила брови.
— Але якщо це є Олександрійська бібліотека, як тоді…
— У ході історії Товариство кілька разів змінювало її розташування, – пояснив Далтон. — Звичайно ж, спочатку вона розташовувалася в Олександрії, але незабаром переїхала до Риму, а потім до Праги – до Наполеонівських воєн, і зрештою опинилася тут, приблизно в Епоху великих географічних відкриттів, заодно з іншими благами капіталізму.
— Ще жодного разу, – пробурмотів Ніко, юнак-кубинець, який, на щастя, був не настільки високий, щоб пробудити в Каллумі приземлені імпульси, – не чув такої відвертої британщини.
— Так, це більше схоже на Британський музей, – недбало підтвердив Далтон, відводячи їх вгору східцями, – тим, як реліквії безлічі культур примусово зібрані під єдиним монархічним дахом. Як би там не було, – продовжував він таким тоном, ніби попередньої заяви було мало і ніхто не здивувався, – робилися незліченні спроби розмістити бібліотеку десь в іншому місці. До 1941 року американці надали вагомий аргумент, бажаючи перевезти її до Нью-Йорка, але ми, зрозуміло, всі знаємо, що тоді сталося. Загалом, як я вже казав, вас усіх розмістять тут, – сказав він, повертаючи за ріг галереї, до чергової вітальні, а звідти проходячи до коридору з дверима. — Ваші імена значаться на табличках біля дверей, речі вже у спальнях. Після екскурсії ви зустрінетеся з Атласом, потім на вас чекає вечеря. Щовечора о пів на восьму звучить гонг, – додав Далтон. — Цього вечора ваша присутність є обов'язковою.
Каллум помітив, як Трістан із Парисою обмінялися ще одним змовницьким поглядом. Може, вони вже знали один одного, як двоє американців? Каллум трохи подумав над цим, а потім вирішив, що вони, як і решта, раніше не зустрічалися, але після знайомства ще бачилися наодинці.
Він відчув напад ревнощів, бо не любив, коли хтось встигав завести друзів до нього.
— На що схожий звичайний день? — Так і сипала питаннями Ліббі. — У нас будуть заняття чи…
— У певному сенсі, – сказав Далтон. — Хоча, гадаю, Атлас вас ще просвітить.