— А ви хіба не знаєте? — Запитала Рейна, нудьгуючого виду японка з кільцем у носі, у якої виявився несподівано низький голос. Вона до цього ще жодного разу не говорила і ніби навіть не слухала, зате пильно оглядала всі кімнати.
— Що ж, кожен новий клас кандидатів трохи відрізняється від попереднього, – сказав Далтон. — Кожні десять років вибір падає на різні спеціалізації, і кожне нове коло адептів – це новий комплект навичок. Таким чином, дослідницькі завдання різняться.
— Думаю, ви не скажете нам, у кого яка спеціалізація? — Запитала Паріса. Вона сама випромінювала деяку ауру переконання, тільки спрямовувала її на Далтона. Знайомо; псевдоінтелектуальність завжди приваблює дівчат, що загостювались у Франції. Це така сама паризька мода, як короткі стрижки, мінімалізм в одязі та сир.
— Вирішувати, – сказав Далтон, – вже вам. Втім, не сумніваюся, що ви скоро й самі все дізнаєтесь.
— Ми житимемо разом і спільно прийматимемо їжу? Уявляю, як ми скоро всі перезнайомимося, аж нудно стане, – зауважив Трістан, розтягуючи склади, що викликало у Париси здавлений і дуже підроблений сміх.
— Впевнений, так і буде, – незворушно відповів Далтон. – А зараз прошу всіх сюди.
Спустившись, Далтон провів їх лабіринтом величних аванзалів у стилі неокласицизму і зупинився в особливо сонячній, пишній кімнаті. Її обстановка йшла врозріз із іншими частинами будинку; під розфарбованим куполом вигиналася назовні апсида, а навпроти каміна тяглася заставлена книжками стіна. Рейну, яка до цього незацікавлено хмурилась, вид багатої бібліотеки начебто нарешті пробудив. Стоячи за іншими, вона так і витріщала очі.
— Це розфарбована кімната, – пояснив Далтон. — Саме тут ви бачитиметеся вранці з Атласом і зі мною, відразу ж після сніданку в невеликій їдальні при кухні. Найкоротший шлях через сад до читального залу та архіви – через ці двері, – додав він, показавши поглядом ліворуч.
— То це не бібліотека? — Запитала Рейна і похмуро задерла голову, оглядаючи верхні полиці. Папороть, що стояла поруч, небезпечно стиснулася.
— Ні, – відповів Далтон. — Бібліотека – для письмових робіт. І, якщо завгодно, для чаю з вершками.
Ніко, що стояв поряд з Ліббі, зобразив огиду.
— Так, – погодився Далтон, смикаючи за нитку на манжеті. - Згоден.
— А тут хіба більше ніхто не мешкає? — Запитала Ліббі, заглядаючи з прищуром в далекий кінець коридору. — Це ніби як суспільство?
— Тут розміщено лише архіви. Олександрійці зазвичай приходять за записом, – пояснив Далтон. — Іноді у читальній залі проводять зустрічі невеликих груп. На цей час вас попросять не турбувати їх, і їх вас теж. Атлас приймає гостей у великій їдальні або в кабінеті в південному залі.
— Це частина його хоронительства? – без цікавості спитав Трістан.
— Так, – відповів Далтон.
— Що це взагалі означає? — Це був Ніко.
— Хоронитель – це ще й стюард при архівах, – сказав Далтон. — Він відповідає за їх збереження та доступ прохачів.
— Невже так просто можна прийти і піти? – Знову Ліббі.
— Звичайно, ні, – сказав Далтон, — хоч і це також залежить від вашої обережності.
— Нашої? – перепитав Трістан.
— Ваша, – підтвердив Далтон, і Ліббі розкрила рота.
— Але як…
— Далтон має на увазі, – почувся ялинковий голос Атласа, – що я працюю з посвяченими членами Товариства, а коли мова заходить про сторонніх, постає питання певних заходів безпеки.
Каллум і Трістан озирнулися першими.
— Частина вашої роботи як нового класу, – продовжував Атлас, – полягає в тому, щоб розробити протокол безпеки, який відповідає вашому колективу. І, попереджаючи питання, – він підбадьорливо посміхнувся Ліббі, – я буду радий пояснити, що це означає. Як і у випадку з усіма найбільшими таємницями, існує ціла низка людей, які знають про Товариство. Роками деякі організації намагалися пограбувати нас, проникнути до нас чи навіть занапастити. Тому ми покладаємося не тільки на існуючі чари, а й на розробку класу кандидатів.
— Стривайте, – сказала Ліббі, мабуть, не в змозі уявити, як такий великий секрет може бути відомий мало не всім. — Це означає що…
— Це означає, що перш за все вам доведеться обговорити ваші вміння створювати магічний захист, – підтвердив Атлас, і за їхніми спинами матеріалізувалися стільці, що стояли до цього за столом біля каміна. — Прошу, сідайте, – зробив він жест, і всі шестеро насторожено (Рейна, мабуть, настороженіше за інших) зайняли місця. — Надовго я вас не затримаю, – заспокоїв їх Атлас. — Сьогодні у другій половині дня вам належить розробити колективний план. Я тут переважно для того, щоб дати керівництво, решта – вже за вами.