— Окрім хіба що Рейни, – сказала Ліббі, зі страхом оглядаючись. — Правда, я не можу її розкусити.
— Не має значення, перевершить вона нас чи ні. Роудс, ми з тобою в свідомо невигідному становищі. Є ми та вони. Якщо когось і виженуть, то явно одного з нас.
Вона пожувала губу.
— Ну і що ти пропонуєш?
— Працювати заразом. — Вони так довго ворогували, що пропозиція звучала безглуздо, проте Ніко розраховував на гнучкість Ліббі. — У будь-якому разі так ми досягнемо більшого. — Вражає, а всі чотири роки викладачі твердили їм те ж саме! — Не можна давати іншим приводу вважати когось із нас розхідником.
— Якщо хтось і вважає мене розхідником, то це ти, – сказала Ліббі, і Ніко важко зітхнув.
— Не придирайся. Я намагаюся поводитись як дорослий. — Типу того. — Або хоч би думати прагматично.
Поміркувавши, Ліббі сказала:
— А раптом союз із тобою не в моїх інтересах? Раптом ти справді виявишся нетямущим…
— Я не нетямущий і ніколи таким не був, – різко відповів Ніко. — Але якщо тобі так зручно, то ми будемо командою, поки нам це вигідно. Що скажеш?
— А коли зиск закінчиться?
— Відразу спалимо мости.
Ліббі знову задумливо помчала.
— Мені здається, вони просто купка снобів, – пробурмотіла вона, коли вони увійшли до зали у центрі Н-подібного особняка. — І я типу вже ненавиджу Каллума.
— Тримай себе в руках. Емпати можуть багато чого наробити із сильними емоціями.
— Не треба мені про емпатів розказувати. — Передбачувана відповідь, хоч Ліббі вже, здається, здалася. — Просто це так безглуздо, що ми не можемо працювати разом, – пробурмотіла вона собі під ніс. — Тобто, навіщо збирати стільки талантів, якщо ніхто з них не хоче подивитися, до чого це приведе?
Ніко знизав плечима.
— Може, вони ще пройшли через це?
— А, ну так, адже це так часто трапляється, – пробурчала Ліббі, смикаючи від хвилювання чубчик.
Вона явно була готова погодитись. Ніко демонстративно чекав, поки вона про себе все прикине, і ось вона закотила очі.
— Гаразд, – буркливо поступилася Ліббі, і Ніко нагадав собі, що дратуватися тут нема з чого: він отримав бажане, до того ж це довело його правоту. — Отже, ми союзники, поки корисні один одному, але будь-якої миті все може закінчитися.
— Мені подобається твій ентузіазм, Роудс, – сказав Ніко, а вона у відповідь пробурчала щось образливе, втім, тут вони нарешті увійшли до їдальні.
Тут, як і скрізь, все було огидно формальним, на стінах висіло ще більше пасторальних пейзажів, а посередині стояв довгий стіл – якраз для бенкетів чи заколотів. Ніко постарався не думати, що вважав би за краще він, хоча в такій компанії банкет здавався малоймовірним.
Якщо не брати до уваги розбивки на партії, почував себе Ніко цілком впевнено. Це Ліббі боялася. Так, її відразу ж вибрав метою Каллум (передбачуваний сорт підонка), до того ж крихкість не дозволяла їй змиритися з гордістю та байдужістю Рейни. В особистому моральному кодексі Ліббі Роудс було прописано боятися всього, чим не можна керувати.
Дайте їй проявити себе і розкритися, і вона вже не буде такою мишкою: це Ніко знав з досвіду. Елізабет Роудс мала багато якостей – марних здебільшого, – але коли заперечували її здібності, стриманістю навіть і не пахло. Ну, хоч раз ця її сварливість послужить на користь.
«Чим швидше їй представиться шанс пройти випробування, тим краще», – похмуро подумав Ніко, спостерігаючи, як Каллум, Трістан і Паріса очевидно помиляються: вони вирішили, ніби скритність і більший досвід роблять їх якимось закритим клубом. Ніко мало не шкодував, що вважав Парісу такою привабливою, хоча не вперше западав на дівчину, головною властивістю якої була нездатність вражатись.
Добре ще, вечеря видалася недовгою, і наприкінці трапези Далтон повідомив, що завтра на них чекає перший повноцінний день. А сьогодні їх проводять до кімнат.
Повернувши від їдальні в бік західної частини Н-подібної будівлі, Далтон відвів їх у передпокій, де розташовувалися великі сходи. Їх розмістили у перебудованому крилі; східна сторона другого поверху містила формальні вітальні, каплицю (добре хоч, світську), де на вузькому вітражному триптиху зображалися мудрість, справедливість і чи то просвітлення, чи пожежа, і черговий калейдоскоп білих чоловіків у гофрі. Їхній так званий загальний аванзал (пафосний термін для кімнати, яка незабаром все одно заповниться різномасними шкарпетками) був звичайною вітальнею перед спальнями, а ті, у свою чергу, зібралися в єдиному, непримітному коридорі. На невеликих табличках біля дверей було видно імена кандидатів.