— Начебто знову в школі-інтернаті, – промимрив Каллум Парісі, хоча, звичайно, ніхто більше зв'язку не вловив. Побачити її сяк-так міг ще Ніко, адже як тільки підтвердився його статус медиту, його відіслали з Гавани до Нової Англії, але йому хоча б вистачило усвідомлення свого багатства, щоб не вказувати на це. В НУМІ навчалося повно студентів на кшталт Ліббі та Гідеона, які до цього ходили до шкіл смертних; походження з магічної грошової аристократії – це не те, чим прийнято хвалитися, якщо тільки не бажаєш викликати в оточуючих недовіру або антипатію. Для людини, яка відчувала емоції оточуючих, Каллум виявляв жахливу непоінформованість.
— Говори за себе, – пробурмотіла у відповідь Паріса, доводячи тим самим правоту Ніко, хоча Каллум відразу посміхнувся.
— Ви люди дорослі, – сказав Далтон, вловивши, до чого йде їхня приглушена розмова, – тому правил немає. Намагайтеся тільки не наробити дурниць.
— Немає правил? – луною повторив Трістан, глянувши на Ліббі так, ніби та від цих слів вона повинна зомліти. Тут він вгадав: Ліббі завжди справляла враження ябеди, а те, що одяг на ній був як зі сторінок весняного каталогу для універських старост (кардиган із квадратною горловиною, плісована спідниця та туфлі-балетки) цей образ доповнювало.
— Сторонніх у дім водити не можна, – ніби уточнюючи очевидне, попередив Далтон. — Жодних застережень, адже сюди все одно ходу немає.
— Ти також тут живеш? — Запитала Паріса.
— На території, – ухильно відповів Далтон.
— А якщо раптом будуть проблеми… – прощебетала Ліббі.
— Це не школа, – знову пояснив Далтон, – і тому тут немає директора, якого слід сповіщати, якщо комусь щось не сподобається. Я, – додав він, – вам не вчитель і не опікун. Якщо проблема і справді виникає, то вирішувати її вам шістьом. Ще що-небудь?
Нічого.
— Що ж, добре, добраніч, – побажав Далтон, і всі шестеро розбрелися в пошуках кімнат.
Спальні, як і сам будинок, були витримані в неймовірно англійському дусі: у кожному стояло по однаковому ліжку під балдахіном, середнього розміру столу, гардеробу, оздобленому білим мармуром осередку і порожній книжковій шафі. Кімната Ніко – перша ліворуч – розташовувалася поряд з кімнатою Каллума і навпроти Рейни. Ліббі ніяково добралася до кінця коридору разом із Трістаном, що Ніко не здивувало. Вона дуже боялася несхвалення, а Трістану навряд чи хтось колись подобався по-справжньому. Поки що рішення Ніко укласти союз із Ліббі не принесло йому популярності, але краще нехай з ним миряться матеріалісти, аніж мають за шавку решта трьох.
Зі сном Ніко не зволікав. По-перше, Гідеон обіцяв відвідати, а по-друге, його сила практично повністю залежала від фізичної форми. Якщо загалом, то магія – це як спорт; вдаючись до неї, доводилося неабияк попотіти, і між підходами потрібно було відновитися. Ніко порівнював чаклунство з Олімпіадами смертних: людина з природною схильністю могла працювати за своєю спеціальністю на базовому рівні досить легко, навіть не захекавшись, але для золота були потрібні виснажливі тренування. І ще більше потрібно працювати для результату за межами своєї області. Можна, звісно, стати чемпіоном у всіх видах спорту, але так і здохнути недовго. Здійснювати подвиги схожі на ті, на які йшов Ніко де Варона, міг або дуже дурний, або дуже талановитий медит.
На щастя, він був і дуже талановитий, і надзвичайно дурний.
— Це було надзвичайно важко, – зауважив Гідеон, з’являючись у підсвідомості Ніко десь посеред його попереднього, напівзабутого сну. Зате він опинився в нескінченній тюремній камері, на вузькому ліжку, а Гідеон дивився на нього з-за ґрат.
— Хоч би де ти був, – сказав він, – це фортеця.
Ніко, насупившись, озирнувся.
— Правда?
— Я не можу до тебе проникнути, – сказав Гідеон, показуючи на прути. — Та й Макса довелося залишити ззовні.
— Зовні чого?
— О, одного зі світів. — Вони ще в універі спробували скласти карту царства мрій, але не змогли: області думок було не так просто охопити, а світи підсвідомості сягали занадто широко і, заплутані, постійно змінювалися. — З ним усе буде гаразд. Впевнений, він спить.
Ніко встав і підійшов до ґрат.
— Ось уже не думав, що буде так важко. — Хоча, якщо так подумати, варто було здогадатися.
— Тут повно охоронних чарів, – сказав Гідеон. — Більше, ніж можна було б очікувати.
— Навіть ментальних?
— Особливо ментальних. — Гідеон ущипнув невидиму гітарну струну. — Бачиш? Тут працював телепат.
Якщо Трістан має рацію у своїх припущеннях, то це, напевно, Паріса. Хоча навряд чи показані чари створила вона. Швидше за все, це була нитка у складі великого телепатичного бар'єру. Логічно, крадуть не завжди щось матеріальне.