— Блейклі нас перевіряє, – відповів Каллум.
— Ти не знаєш, – заперечила Ліббі і зосереджено нахмурила брови. Явно відчувала, що внизу люди ось-ось видадуть себе. — Все може бути по-справжньому.
— Із цими що робити? – спитала Рейна і вказала на людей, що звивалися в зелених путах.
— Ну, – нетерпляче сказала Паріса, – якщо вони гості небажані…
— Вароно, ти це чуєш?
Але не встиг Ніко відповісти «так, Роудсе, якщо вже ти це чуєш, то і я, очевидно, теж», як по вухах врізало дивним, дезорієнтуючим дзвоном. Розум наповнився порожньою білизною, що зліпила навіть заплющені очі.
Ніко невиразно відчув укол чимось гострим, ніби його пронизали голкою. Щось вп'ялося йому в плече, і захотілося відмахнутися, та тільки його ніби паралізувало: він нічого не бачив, окрім білого світла, і не чув, окрім якогось скреготу. У голові агресивною пухлиною, яка загрожувала поглинути все, зростав тиск.
А потім дзвін пішов, і Ніко, розплющивши очі, побачив, як Ліббі намагається йому щось сказати. «Варона, – прочитав він губами. — Варона, це війна!»
Війна? Ні, не війна.
Він моргнув, і зір прояснився.
Хвиля.
Чудово. Ніко підняв праву руку, але, похитнувшись від болю, перейшов на ліву. Вхопився за частинку звуку і, розмотавши її, немов батіг, вдарив. Ліббі, яка вже витягла його з-під звукової хвилі, що паралізує, погасила чужу атаку.
— …ніякий це не тест, – домовила вона, а Ніко усвідомив, що в плечі болить зовсім не від уколу. Рана кровоточила, а такі, як він знав, магічна зброя не залишає. Він ковзнув до основи балюстради і вдивився між балясинами на те, що діялося внизу, тоді як інші сховалися в укриття, втискаючись у стіну з протилежного боку.
— Це, – з жахом промовила Ліббі, – не підроблена рана!
— Вогнепальне, – зауважила Паріса. — Хоч би хто це був, вони не маги.
Логічно, хай навіть спершу їх атакували магією; деякі її форми можна продати смертному покупцю, аби у нього грошей вистачило, а от медитів і так мало, немає сенсу посилати на забій цілу групу. Пістолети дешевші і ефективніші, Ніко сам щойно переконався. Він роздратовано загарчав, звертаючи кров помахом руки.
— Суспільство не могло піти на таке, – протестувала Ліббі. — Ми повинні щось зробити!
— Тут щонайменше один медит, – крізь стиснуті зуби процідив Ніко і спробував підвестися. Вгамовувати біль він не збирався, бо витратив би на це більше енергії, ніж міг собі дозволити. Рана не смертельна, він займеться нею пізніше. — Думаю, треба розділитися. Можу взяти на себе решту, якщо Роудс шукає медита.
— Решту? — З сумнівом повторив Каллум. — У тебе плече розірване у м'ясо. Це не пістолет, а автоматична гвинтівка. Раптом це військовий спецназ?
— Вкрай тобі вдячний, – сказав Ніко, і в цей момент знизу пролунав ще постріл. Ніко чудово розумів, з чим має справу. — Ніхто не став би озброювати банду медитів калашами, – прорепетував він, перекрикуючи гуркіт черги, – так само, як ніхто не став би засилати сюди смертних без магічного прикриття. — Якщо це якийсь загін військових, то ними, напевно, командує медит. — А якщо наш маг уміє створюввати хвилі, Роудс почує його наближення.
— Тоді точно треба розділитися, – сказала Паріса, яка хоча б зберігала холоднокровність. Вона говорила як ні в чому не бувало, ніби радила надягти блейзер в прохолодну погоду.
— Так гарна ідея. Ти зі мною, – запропонував їй Ніко. — Роудс може взяти Трістана, а Рейна піде з…
— Я залишаюся, – сказала Рейна.
— Що? – хором запитали Каллум та Ліббі: він із глузуванням, вона – із сумнівом.
Рейну це не пройняло.
— Ніко візьме на себе більше людей. Я маю бойовий досвід.
— Правда? — Ніко зло дивився на неї.
— Ну, я навчалася прийомам рукопашного бою, – поправила Рейна, що прозвучало так, ніби вона всього лише прочитала безліч книг з цієї теми. — І потім, ви всі думаєте, що я в своїй області марна, чи не так?
— Нема часу сперечатися, – нагадала Ліббі, не даючи більше нікому нічого сказати. — Парисо, бери Каллума, – сказала вона, аби самій з Каллумом не йти, – Варона правий, Трістан може піти зі мною.
— Чудово, – байдуже відповіла Паріса. — Я знайду медита.
— Добре, а ми перевіримо точки доступу внизу.
От і славно, більше Ніко нічого обговорювати не збирався. Рука на той час трохи оніміла – мабуть, тому що він подумки вже відбивався від супротивників, забувши про рану.
У турнірах він був дуже, дуже вправний. Чотири роки поспіль його визнавали найкращим, а Ліббі навіть якщо старалася… гаразд, вона викладалася на повну, але Ніко жодного разу побити не зуміла. Він любив адреналінове сп'яніння, але потім все ж таки збирався звернутися до лікаря, з кульовою раною. На його не зовсім скромну думку, йому багато чим зобов’язані.