Навіть якби Ліббі вдалося успішно терраформувати Марс, не було гарантій, що це не спричинить другу глобальну епоху імперіалізму і неминучу катастрофу. Краще було їм поки що тримати відкриття в архівах.
— …з Вароною?
— Що? — Запитала Ліббі, подумки підкорювала інші планети. — Вибач, я просто…
— Я питав, як там у тебе з Вароною, – повторив Езра, тільки вже не насмішкувато, а напружено. Про Ніко він, схоже, взагалі спокійно говорити не вмів, і це було зрозуміло. Ліббі сама заводилась при згадці його імені. — Він не дозволяє собі… ну, типу… бути собою?
— О ну…
У цей момент з галереї долинули нерозділені крики Ніко, а значить, він, швидше за все, знову спарингував з Рейною. Це почалося відразу ж після інсценування (як Атлас назвав подію, під час якої вони всі першої ж ночі ледь не загинули), і тепер Ніко та Рейна займалися бойовими мистецтвами щодня.
Життя з Ніко, який маніакально дотримувався режиму тренувань, здавалося Ліббі дивним: з одного боку, він своїм звичкам, яких нахопився ще в НУМІ (незрозумілі манії, випадкові зникнення, вічна неквапливість), не зраджував, а з іншого, вони виявилися в новій, лякаючій формі. Ніко, наприклад, і так не був фанатом сорочок, зате тепер надто вже часто налітав у коридорах на Ліббі, голий до пояса, повністю потний, забруднював їй блузки.
Зізнатися, те, як легко Ніко потоваришував з Рейною (або як ще назвати їхні стосунки?), спершу турбувало. Ліббі мимоволі зізналася собі, що ближче Ніко в неї нікого немає, а Рейна з Ліббі дружити явно не збиралася. Інші, напевно, теж її зненавиділи (у випадку з Каллумом, втім, це було взаємно), тож перспектива втратити Ніко лякала. Ліббі в житті не подумала б про таке.
Свою наївність Ліббі теж визнавала, але все-таки представляла Суспільство якоюсь академічною утопією. Де ж допомога одна одній, де загальний інтерес до навчання? Ось НУМІ ломився від однодумців, і від Товариства Ліббі чекала схожої, якщо не кращої форми спорідненості. Але зуміла досягти лише стерпної подоби симпатії з боку Паріси. Від телепатії Ліббі старанно захищалася, однак Паріса якось несподівано повідомила її: «Випереджаючи твоє питання, Роудс, скажу: ні, це не особисте. Якби я мала час зайнятися тобою, я б, може, знайшла тебе симпатичною, але ж ми обидві знаємо, що ти в мені розчаруєшся».
Загалом мови про дружбу і не йшло.
Якщо чесно, то, наскільки міцно Ніко і Рейна зійшлися на ґрунті вчиненого ними разом насильства, обурювало. З одного боку, Ліббі втратила Ніко і автоматично ставала тією, кого елімінують наприкінці року, коли всі зійдуться у неприязні до неї; з іншого, він всю дорогу в універі ненавидів Ліббі, а тут узяв та й зійшовся з дівчиськом, яке навіть майже не говорило, тільки знай собі корчило зневажливі міни.
— Здуйся, Роудс, – порадив Ніко.
На той час вони вибралися дослідити територію в межах захисних чарів; південний сад оточувала мила доглянута галявина з гаєм дерев і рожевими кущами, у яких Ніко та Рейна і влаштували перший імпровізований майданчик для жартівливого кулачного бою.
Десь ще в перші тижні Ніко відвів Ліббі убік; вона притулила очі долонею від яскравого літнього сонця, а він, лепечачи щось, обтирався рушником.
— Ти й досі потрібна мені, – запевнив він її, як завжди жвавий і пихатий.
— О, як славно, – сухо відповіла Ліббі, – дякувати Богу, я все ще тобі якось корисна.
— Я взагалі збирався тобі дещо повідомити. — Ніко, звиклий до її сарказму, пропустив шпильку повз вуха, взяв її змовницьки під лікоть, на її подив, і відвів за розсип рожевих кущів, які тут, схоже, іменувалися садом. — Я дещо помітив за Рейною.
— Варона, – зітхнула Ліббі, – знову ти зі своєю паскудністю...
— Що? Ні, нічого такого. Якщо я з кимось і хочу переспати… а, забий, – промимрив він. — Повір, тобі потрібно, щоб Рейна зайняла нашу сторону, – запевнив він її тоном, що інтригує (на його думку). — Вона нам потрібна, хоча я навіть не впевнений, що вона це розуміє. Як і те, навіщо ми їй.
— А ти? – недовірливо запитала Ліббі, адже Ніко здобув погану славу за свою феноменальну неуважність. Наприклад, умудрився пропустити, що найкраща подруга Ліббі по НУМІ, Міра, була по вуха в нього закохана.
І до і після того, як він із нею переспав.
Ох вже ці бабії.
— Я це випадково з'ясував, – визнав Ніко, відмахуючись від чергової спроби Ліббі помститися за Міру і принизити його мужність, – так що твій скептицизм – це ще не найстрашніше, але так, сам я розумію. Рейна ... — Він замовк, насупившись. — Вона як батарейка.