— О, – сумно сказала вона. — Ну так, вибач.
Трістан роздратовано стиснув зуби, і Ліббі скривилася.
— Гаразд, не перепрошую, – видавила вона усмішку. — В сенсі…
— Знаєш, не треба вибачатися за те, що ти просто є, – зауважив Трістан і розвернувся, а Ліббі вже шкодувала, що не продовжила говорити з Езрою, побігши відчиняти двері.
Езра так здорово вміє підтримати, і це їй у ньому подобалося. Втрата звела їх, і тому він завжди намагався бути поряд. Хіба можна не цінувати того, хто так рішуче приймає твій бік? Езра – її фанат номер один, невтомний заступник. Але є біда: він вірив у Ліббі так щиро і палко, що це часом починало дратувати. Здавалося, він не бачить, як їй доводиться працювати. Він топив її у своїй вірі, навіть коли просто хотів трохи підбадьорити.
Подібна впевненість, переконаність – це дар. І за часів на зразок нинішніх Ліббі гостро потребувала якоїсь дороговказної зірки, яка не дала б збитися з курсу і додала сил.
— Роудс, – сказав Трістан, і Ліббі здивовано помітила, що він затримався на порозі її кімнати. – Дякую за книгу.
Ліббі моргнула, кивнувши.
— Сподіваюся, допоможе, – сказала вона.
Трістан, знизавши плечима, зачинив за собою двері, а Ліббі впала на ліжко і важко зітхнула.
Каллум
Більше Паріса йому не вірила. Вона випромінювала підозрілість і боязкість, щупальця яких намертво звивались у повітрі між ними. Враховуючи його та її таланти, вона мала знати, що він у курсі її почуттів; бачити, як невіра перетворює їх спільний потенціал на однобічний огризок. Але вона не намагалась приховувати побоювання і відновлювати союз явно не мала наміру, а якщо так, то, виходить, вона провела межу.
Це було дуже погано і не лише з очевидних причин; просто виходило, що Каллум помилився. Він прийняв Парису за жінку, яка захоплюється, коли чоловік бере все в свої руки, а не звалює роботу на неї.
Очевидно, що все не так.
У тому, що стосувалося союзників, Ліббі, звичайно ж, одразу відпадала, як і Ніко. Рейна нагадувала острів, і тому Каллум вважав її марною, але йому треба було з кимось потоваришувати. Ні, не для того, щоб не вибути. Коли справа дійде до елімінації, якщо він взагалі вирішить залишитись, то зможе всіх схилити на свій бік.
Це було питання розваги, а якщо вже книги та дослідження Каллума не приваблювали, він вирішив пошукати стимул у комусь живому.
На щастя, один кандидат ще залишався.
— Ти якийсь сам не свій, – сказав він Трістану під час однієї лекції, подавшись до нього і ніби шупочучи у всіх на очах під куполом розфарбованої кімнати. — Тебе щось турбує?
Погляд Трістана ковзнув на нього, а потім знову повернувся до Ліббі та Ніко. Ці двоє зрушили убік стіл та диван, влаштувавши в центрі кімнати черговий космологічний експеримент.
— Ти що, не бачиш?
— Бачу.
— І тебе це не турбує?
Каллум трохи посміхнувся.
— Думаю, мені чорна діра посеред вітальні без користі, – сказав він.
Каллум цілком уявляв, що Ліббі з Ніко (а можливо, і з Рейною) витворюють щось відносно монументальне. Це був лише останній із цілої серії експериментів, перший же привів до створення просторового мосту, яким Ніко тирив з кухні закуски. Теоретично Каллум міг зрозуміти, чому магічне моделювання раніше незрозумілого феномена – предмет інтелектуально значимий, отже, у інтересах Товариства. Він визнавав це гідним місця у архівах. Академічну цінність ніхто на сумніви не піддав.
Просто все це здавалося прагматику Каллуму дуже непрактичним.
— Тупість більшості людей знецінює таку інформацію, – пояснив він Трістану. — Навіщо розуміти всесвіт, якщо більшість того, з чого він створений, знаходиться за межами людського усвідомлення?
— Адже вони щойно довели основний елемент квантової теорії. — Трістан насупився, не в змозі відірватися від того, чим займалися Ніко та Ліббі. — Ці два вчорашні школярі у свої двадцять із невеликим створили те, що люди намагалися зрозуміти всю свою історію.
На думку Каллума, він дуже сильно захоплювався. І не дивно. У цьому будинку панувала існуюча країна фантазій, але декому потрібно повернутися до реальності.
— Ці двоє вчорашніх школярів у свої двадцять із невеликим на практиці перевірили теорію, яка складає всю сучасну історію людства, – поправив Трістана Каллум, намагаючись привнести крапельку розумності до того, що відбувається. — Хоча, повторюся, не бачу жодного практичного сенсу в тому, щоб кидати щось у чорну дірку та спостерігати, як воно вискакує назад.
Нарешті Трістан зумів відірватися від споглядання того, як Ніко з Ліббі жонглюють молекулярними структурами і різко подивився на Каллума.