— Ти ж несерйозно?
— Боюся, що дуже, – відповів Каллум. — Як на мене, це хитрий салонний фокус.
— Салонний фокус, – здивовано повторив за ним Трістан. — Що тоді можеш ти?
Трістан, само собою, жартував, не питаючи навіть, а просто доводячи свою точку зору. Шкода, бо відповідь напевно заткнула би йому рота. По-перше, Каллум міг розгадати душу Ліббі Роудс за п'ять питань, а то й менше (вистачило б поцікавитися, чи єдина вона дитина в сім'ї), а по-друге, змусити цих двох космологів танцювати під його дудку. Тобто, серед іншого, він сам досить легко став би власником цієї чорної діри. А якби він був особливо активним, то змусив би всіх у цій кімнаті стрибнути до неї.
Париса, що сиділа навпроти, напружилася.
— Мені магія фізики не подобається, – сказав зрештою Каллум, знову звертаючи увагу на Трістана. — У мене від неї в горлі перчить. Неначе скло наїлося.
Трістан не відразу, але розкусив, що Каллум просто приколюється. Добре, отже, він не зовсім безнадійний.
— Скажи хоча б, – зітхнувши Трістан, – що розумієш, наскільки важливо те, що відбувається тут.
— Чи розумію? Так, безумовно. Неймовірна магічна подія, – погодився Каллум, – яка незабаром буде поглинена іншою неймовірною магічною подією. — Принаймні так працювала будь-яка наука. Усі вони зрештою стають частинами чогось іншого: атом – частиною атомної бомби; катаклізм, різанина, світові війни, субстандартне іпотечне кредитування, санація банків... Каллум вважав, що історія цікава людьми, а не науками, адже це людям вистачало дурості перетворювати елементи життя на зброю. Натомість Ліббі та Ніко по-справжньому вдалося (на думку Каллума) тераформування мініатюрної моделі Місяця, а отже, супутник Землі можна буде підкорити. Хтось інший спробує відбудувати Рим чи створити новий Ватикан. Безумство, а тому цікаво.
Принаймні цікавіше, аніж вивчати рівні видозміненого вуглецю, чи що там ще їм вдалося?
— Тішить, що ми не почули тисячі запитань, – зауважив Каллум за вечерею того ж вечора, кивнувши через стіл у бік Ліббі, коли Трістан сів поруч на вільне місце.
Чути було, як Ліббі з Ніко перешіптуються, порівнюючи нотатки; Паріса вже відкланялася до кінця дня, а Рейна розсіяно відправляла до рота ложку за ложкою, сидячи одночасно над екземпляром якогось стародавнього щоденника.
— Шкода буде покинути область компетенції Роудс, – тихо додав Каллум, – хоча б тому, що її обізнаність дарує нам заслужені моменти тиші.
Трістан неохоче пирхнув, ніби принципи моральної переваги не дозволяли йому розсміятися. Ну, хіба що зовсім небагато.
— Дивлюся, вона тобі зовсім не подобається.
— Є люди з вадами, але цікаві, – знизав плечима Каллум. — А є просто із недоліками.
— Нагадай не питати, що ти думаєш про мене.
— А мені ось здається, – відповів Каллум, – що тобі краще спитати.
Трістан нічого не сказав.
— Знаю, ти на мій рахунок дуже підозрілий, – сказав Каллум і тут же додав: — Та й щодо всіх.
— Люди мене дуже розчаровують.
— Що цікаво, мене теж.
— І це, на твою думку, цікаво?
— Ну, якщо вважати, що моя спеціальність – вхоплювати деталі людської природи, то це цікаво. Знаючи те, що мені відомо, я повинен вважати інших і справді чудовими або хоча б цінними.
— І як, гадаєш?
— Деяких – так. Інші мені здаються репліками один одного.
— Віддаєш перевагу добрим людям, – мимохідь поцікавився Трістан, – чи поганим?
— Люблю суміш, потроху і того, і того. Хаос, – відповів Каллум. — Ось ти – наочний приклад.
— Правда?
— Ти хочеш бути відданим Парісі, і це цікаво, – зауважив Каллум, а Трістан злегка подерся, чим підтвердив його слова. — Ти її використав, а кидати не бажаєш, почуваєшся чимось зобов'язаним. Те саме і з Роудс, хоча з нею ти поки що не спав.
Трістан зблід.
— Навряд чи вони з однієї категорії.
— О, ні, звичайно, – погодився Каллум. — Ти відчуваєш, що завдячує Роудс життям. Парісі ж ти просто хочеш віддати своє життя.
— Ось як?
— Так. І заради неї ти дуже хочеш мені не довіряти. — Каллум ще раз обережно посміхнувся йому. — На жаль, ти вважаєш мене привабливим.
— В якому сенсі?
— Майже у всіх, – відповів Каллум, додавши, дивлячись на нього: — І це взаємно.
Деякий час Трістан мовчав.
— Ти ніби щось зробив з Парисою, – сказав він нарешті, і Каллум зітхнув.
— Ну так, начебто. Шкода. Вона мені подобається.
— Що ти зробив? Образив її?
— Тільки якщо ненавмисно, – сказав Каллум, хоча ні, він її не ображав. Він її налякав, а страх – єдине почуття, яке Паріса Камалі не могла стерпіти. — Але мені здається, Паріса ще прийде до тями. — Вона ж із тих, хто зрештою чинить у своїх інтересах, хай і прозріває не одразу.