— О, я знаю, де ти, – сказала Ейліф, граючи волоссям. Її шкіра легкого блакитнуватого відтінку, як завжди, була суцільно вкрита вінками; на оголених грудях Ніко бачив річечки кольору індиго, немов прожилки на відновленому японському фарфорі. — Було не так уже й важко. Пустунчик, – подумавши, кокетливо приборкала вона його.
— І все одно ти не повинна була сюди проникнути, – грубо промовив він.
— Ніколас, я ж не винна, що тобі не відповіли на запит про чари проти нелюдів.
Справедливо. Коли вони встановлювали охорону, ця думка швидко спадала йому на думку, але архіви не допомогли. Тільки-но випала можливість, Ніко прокрався в читальний зал і заповнив форму, перерахувавши всі можливі варіанти: «нащадок нелюдів», «тривалість життя гібридів?», «типу ніби нарколепсія» і (вже зневірившись) «захист від чиєїсь матері», згодувавши її потім розумній, як йому здавалося, старомодній системі пневматичної пошти. Але запити відхилили. Кілька тижнів він не здавався, формулюючи прохання інакше, розширюючи, а потім звужуючи конкретику, але все, чого вдалося домогтися від архівів, так це нудні енциклопедичні джерела: атлас відомих нелюдів та їх походження, що більше нагадував казку, і кілька томів суцільної генеології фейрі. Вийшло знайти непідйомну цеглу з довідковими матеріалами про магію нелюдів; його Ніко передав Рейні, проте він нікому не міг сказати, навіщо йому захист від однієї конкретної русалки.
Тобто розповісти міг, просто ніхто не сприйняв би це всерйоз. До того ж Ніко Ейліф здавалася не небезпечним, а… сумнівним і майже завжди нестримним. Але архіви були наглухо закриті для вимог понад обговорюваної теми, а значить, якщо Ніко сподівався допомогти Гідеону, спочатку варто було відчинити деякі двері Товариства – пройшовши посвяту і забезпечивши собі наступний рік вільного дослідження. Тобто спочатку Ніко повинен був не дати Ейліф рознести будинок. Ну чи, якщо на те пішло, не вбити самого Гідеона.
— Отже, чари, якими ти оточив мого сина, – перейшла вона до діла.
— Ні, – відповів Ніко, адже якщо для нього Ейліф майже не становила небезпеки, то Гідеон – справа зовсім інша. — Ти взагалі розумієш, чого мені варто їх навести? І залишити Гідеона без нагляду?
— Що ж. — Ейліф підібгала бліді губи. — Бачу, ти не розумієшся на питаннях потомства.
— Як і ти! Користуєшся ним, і це бісить. Гідеон не хоче впускати тебе, Ейліф, і ти не пройдеш до нього.
У відповідь Ейліф невимушено сперлася на сусідню мийку і опустила погляд на його стегна.
Потім нижче.
І почала дивитися.
Уважно.
— Досить мені тут порчу на член наводити, – роздратовано сказав Ніко. — Я не передумаю.
Ейліф зітхнувши підняла руки.
— Ти знаєш, я починаю від тебе втомлюватися, – верескливим голосом повідомила вона його. — Тобі вмирати не час? Гідеону вже щонайменше сімдесят смертних років.
— Йому двадцять два, – поправив Ніко.
— Що? Не може бути, – пирхнула Ейліф.
— Я особисто організував для нього день народження. Яке, до речі, ти пропустила.
Ейліф лише відмахнулася, нагадуючи, що прийняті стандарти материнства – це не про неї.
— Тоді він був дитиною щонайменше кілька століть!
— Він не дитина, він дорослий. Прожив приблизно чверть людського життя.
— Це звучить неправильно…
— А ось і правильно! – обурився Ніко, а Ейліф видала гучний, переливчастий стогін.
— Віддай мені мого сина, – спокійно зажадала вона. — Я йому потрібна.
— Ні, не потрібна.
— Як він харчуватиметься?
— З харчуванням у нього все ніштяк.
Ейліф із сумнівом примружилася.
— Знаєш, доки ти не з'явився, у нас все було чудово.
— Це навіть близько не так, – відповів Ніко. — Ти кинула сина немовлям у лісах Нової Шотландії, а потім понадилася являтись раз на кілька років, тягаючи його за собою світами сновидінь. Я не сказав би, що це «чудово», хіба що для тебе однієї.
— А для кого ж ще? – зло запитала Ейліф і, помовчавши, додала: — Ах так, ще є Гідеон.
— Саме так, Гідеон. — Ніко помітно втомився. — Твій син. Пригадуєш такого?
— Віддай мені мого сина, – зажадала Ейліф, тремтячи від люті. — Віддай його мені. Любий Ніколас, – промуркотіла вона, мабуть, намагаючись застосувати до нього якісь чари сирен. — Милий, хіба ти не мрієш про багатство?
— Досить, – наказав Ніко.
— Але…
— Ні.
— Я ж хочу…
— Не можна.
— Але ж він мій! – заволала Ейліф і по-дівочому надулася. — Ну гаразд, залиш його собі. Поки що, – попередила вона, а потім, кинувши наостанок на Ніко черговий спопелюючий погляд – суміш спокуси та людського гніву, – розчинилася в повітрі.