Це вона побачила лише тоді, коли все відпустила, видавши беззвучний крик і водночас пригорнувшись губами до його рота. Тож він хотів від неї близькості. Лише коли вона стала вразлива, розтанула в його обіймах, він зумів забути, ким вона так довго була, і відкрився. Вона кінчила, і водночас розрядився його розум у спалаху вибухового полегшення.
То був шматочок думки; нерівний уламок великої істини. Такий маленький і вузький, що Паріса ледь не пропустила його, – наче шип на корінні під ногами: Далтон не хотів її смерті. Паріса. Тихий голос, що вона почула, і був частиною того страху. «Парісо, не йди. Парисо, прошу тебе, будь обережна».
Думка з тріском увійшла до її розуму. Вона була такою крихітною, невинною, необачно похованою в неглибокій могилі поганого передчуття. Далтона мучили незліченні страхи, колючі, болючі думки, але ця ось лежала на відкритому місці – недовго і спіткнутися.
Паріса нігтями вп'ялася Далтону в щелепу.
— Хто збирається мене вбити?
Вона спитала так швидко, що він не стримав би відповіді. Він і так уже стояв перед нею захопленим і переможеним. Потім прийде і каяття чи обурення, а може, і жаль. Але зараз він був її, більше ніж.
Слова злетіли з її губ і перетекли йому в горлянку, і він охоче їх проковтнув.
— Всі, – здавлено промовив Далтон, і тоді вона все зрозуміла.
«Їм доведеться убити тебе, щоб самим вижити».
Частина п’ята.
Час
Трістан
Були часи, коли природна схильність Тристана до цинізму супроводжувала більш тривалий розлад – масштабної, хронічної параної. З рідкісними проблисками оптимізму його розум і тіло розбиралися жваво, як із вірусом. Промінчик надії? Ракова клітка. Можливо, це було чимось системним, результатом суворої недовіри завдовжки життя. Коли в житті все йшло добре, Трістану здавалося, ніби його готуються прокинути.
Власне, тому думка про те, що зі своєю магією він здатний на більше, ніж підозрював до вступу в Товариство, і виводила його з себе до запаморочення. Чи були тому логічні докази? Зрозуміло. Будь-які здібності, якщо їх розвивати як треба, посилюються, особливо магічні, а якщо навіть експерти і не підтвердили його статус медиту («Та і з якого хріна перед цими хлющами випендрюватися, син?» – залізно промовив Едріан Кейн), це означало, що він просто ще не довідався про всі межі свого таланту.
Чи утримувало це його від думки, ніби він просто повільно божеволіє? Ні, анітрохи, адже залишалася ймовірність, що і його, і інших потихеньку, методично цькують. Афера важка, проте хороша. І якщо йому судилося померти, нехай. Хто б це не задумав, він явно налаштований на позитивний результат.
Пояснити таке було важко, ось Трістан і не пояснював. Нікому. Хоч і відчував, що відпускає деякі глибинні страхи; це почуття посилював Каллум, щоразу дивлячись на нього з підбадьоренням у моменти, коли дах у нього починав текти особливо сильно. У цьому протиріччі і полягав конфлікт: важко, коли бачиш одне, а знаєш інше. Дивною, але останньою краплею стали слова Ліббі. Їй здалося важливим, що Трістан не спроможний бачити її версію реальності, і далі він сам зробив висновки.
Все упиралося в фундаментальний і незаперечний факт: Трістан та інші бачили все по-різному. Якщо вірити Каллуму з Парисою, інші люди сприймали світ через призму досвіду, освіти та систему цінностей та моралі. Сам Ейнштейн (який, як не дивно, медитом не був, хоча на вигляд – так натуральний чаклун) стверджував, ніби реальності не існує зовсім, хіба що у відносинах між системами. Те, що бачать усі – ілюзії, сприйняття, тлумачення – це не об'єктивна форма реальності.
Тоді як Трістан бачив саму реальність: її справжню, об'єктивну форму.
Але що сильніше він до неї придивлявся, то туманніше вона ставала.
Якось уночі йому не спалося, і він сів по-турецьки на ліжку, бажаючи перевірити зір. Дивився він, звісно ж, не звичайними очима; він використав іншу форму зору, яку вважав магічною, хоча в тому, як називати її, доки не просунувся. Найчастіше, зосередившись, він починав бачити крихітні частинки речей, щось на зразок порошин, а придивившись до однієї, міг простежити її траєкторію. Іноді вдавалося виділити з неї щось – настрій, що набував форми кольору, на кшталт аури, ось тільки це не було аурою, просто Трістан ще не навчився давати таким речам імена. Він не чув реальності, не відчував її запаху і, звичайно, не відчував смаку. Він швидше розбирав її, шар за шаром, вивчаючи, як модель.