— Ну гаразд, і як із цим пов'язаний Трістан?
Прокляття. Вони явно не на жарт розбудили у ній цікавість.
— Не маю ні найменшого поняття, – зло відповів Ніко, але, на його велике здивування, Рейна ніби згадала, що треба пояснити:
— Трістан бачить магію під час її застосування, – сказала вона з-за вуалі чорного волосся.
— А ти звідки знаєш? – спитала Ліббі, і в її голосі Ніко здалися нотки недоречного звинувачення, ніби вона з обуренням дізналася, як Рейна з Трістаном раз на тиждень разом за пізнім сніданком обговорюють особисте життя та таємні бажання одне одного.
— Спостереження, – відповіла Рейна; очевидна відповідь. Рейна говорила мало, а помічала багато, проте найбільше в ній Ніко подобалося те, що майже все побачене вона вважала загалом неважливим і, отже, недостойним обговорення.
Не те що Ліббі, яка робила з точністю до навпаки.
— Трістан, – продовжувала Рейна, – бачить магію під час використання. Як я й казала, – вона демонстративно перевела погляд на Ніко, як би підкреслено повертаючись до залишеної теми, – нелюди свою магію використовують більш тонко. У медитських дослідженнях вона визначається як стихійна, але для тебе це академічний снобізм. — Ніко знизав плечима, висловлюючи мовчазну згоду, і Рейна продовжила: — Нелюди краще і ефективніше спрямовують свою магію. Вона… — Рейна знову зробила паузу, підбираючи потрібне слово. — Тонше. Вуще. Як кручена струна, а не… — Ще пауза. — Вихлопи.
— Трістан начебто описував магію словом «фон», – задумливо пробурмотіла собі під ніс Ліббі. — Хоча, гадаю, можна попросити його пояснити це докладніше.
Терпіння Ніко і так було на межі, а думка добиватися від Трістана чогось ще окрім похмурої гримаси чи їдкого саркастичного зауваження й зовсім добила його.
— Ні, – відрізав він і хотів уже було забрати у Рейни книгу і піти геть, але вона схилилася над томом, накриваючи його всім тілом. — Справа не в тобі, Роудс.
Ліббі піднялася:
— А в чому тоді?
— Ні в чому. — У Гідеоні. — Ти точно мені не допоможеш.
Ліббі примружилася, а Рейна у відповідь ще рішучіше схилилася над книгою, даючи зрозуміти, що в суперечці вона анітрохи не зацікавлена і нікому допомагати не стане.
Ніко вистачало досвіду сварок з Ліббі Роудс, він знав, коли назріває великий вибух, а тому вважав за краще забути про книгу. Він схопився на ноги, розвернувся до сходів і, упокоривши роздратування, пройшов повз Ліббі. Він і раніше без допомоги бібліотеки непогано справлявся. Так що займеться він краще питанням безпеки, не витрачаючи часу на суперечки.
Чи ні. За спиною пролунали чіткі, впевнені кроки Ліббі.
— Вароно, якщо ти затіяв якусь дурість…
— По-перше, – сказав Ніко, різко обертаючись, коли вона врізалася йому в спину, – виріши я зробити щось дурне, твого погляду питати точно не став би. А по-друге...
— Не можна просто так грати з чимось без потреби, тільки з нудьги, – солідним і втомленим тоном сказала Ліббі. Мов мати чи опікунка, якими рішуче не була. — А раптом ти для чогось знадобишся?
— Наприклад?
— Не знаю… для чогось. — Вона в розпачі вперла в нього сердитий погляд. — Просто логічно не робити дурниць, Варона, хоч би тому, що це дурниці. Чи тобі це не доходить?
— Якщо мені нудно, то ти просто вмираєш з нудьги, – видав обвинувачення у відповідь Ніко. Він відчував, що скочується в недоречну підлість, але як завжди, коли мова заходила про Гідеона, не був готовий поводитися спокійно. — Те, що ти просто не визнаєш це, не означає, що це не так. І тобі так подобається переслідувати мене і чекати, де я помилюся?
— Я, – випалила Ліббі, – тебе не переслідую. Я займаюсь справою. Використовую результати наших досліджень скрізь, де можна, чого і тобі раджу.
Сказавши, що в принципі знає, чим йому займатися, Ліббі Роудс зайшла надто далеко.
— Правда чи що? Яка ж ти у нас чудова. Яка ж ти вчена, – уїдливо-сумним тоном сказав Ніко і погладив її по голові. — Гарна дівчинка, Роудс ...
Вона відбила його руку, і повітря між ними заіскрилося.
— Просто скажи, що задумав, Варона. Ми могли б провернути все швидше, попроси...
— Чого? Допомоги?
Ліббі замовкла.
— А ти попросила б про допомогу, Роудс? — Заперечив Ніко, розуміючи при цьому, що питання риторичне. — Те, що ми дійшли згоди, не означає, ніби ми стали іншими. Чи ти забула, що ми досі змагаємось?
Він одразу ж пошкодував, адже збирався сказати зовсім інше. Ворог в особі Ліббі йому не потрібен, і, звичайно, він не горів бажанням витрачати час на чвари понад те, що було потрібно для ініціації. Втім, не хотів він і посвячувати Ліббі в особисті справи і вислуховувати лекцію на тему, як він недоглядів, дозволивши проникнути до себе у ванну злочинниці-русалці. Навряд чи нотація вийшла б короткою, та до того ж за нею був би шквал питань, на жодне з яких він відповідати не збирався.