Тепер плодом об'єднання було зростання.
Ніко тільки зараз за останні кілька хвилин дихав без зусиль, нишком відчуваючи полегшення. Коли енергія Ліббі додалася до нього, завдання не просто пішло легше. Зникло те, що Трістан назвав би витоком (хоча сам Ніко тільки зараз задумався про це, коли сила перестала безперервно хльостати з нього), і магія потекла чіткіше, рівніше, постійніше.
Кілька хвилин – і труби полагоджені. Ще трохи – і чари вже пульсують безперебійно. Залишки енергії Ніко витратив на ретельний огляд сферичного периметра, після чого його почало кидати то в жар, то в холод. Зате жодних промахів, випадкових помилок, навіть по дрібниці, або вад він на хвилі перевірки не припустився.
Ліббі розтиснула пальці і відсторонилася.
— Навіщо? — Запитала трохи згодом вона. Ніко важко підняв повіки і побачив збоку її невиразні обриси, розпливчасті плями заплющених очей. Контури волосся зливалися з червоними стінами в золотих відблисках. Ліббі хоч і не витратила всі сили, але взяла на себе частину тягаря, і їй теж дісталося.
— Мені шкода, – хрипко та нещиро видавив Ніко.
— І правильно. — Ліббі вперлася долонею в підлогу і помітила: — Ще трусить.
— Ти тому… — Чорт, як сухо в роті, терпіти неможливо. — Ти тому прибігла? Через трясіння?
– Так.
Ну, звичайно ж, через трясіння. Вічно вона метушиться через те, що він учиняє заворушення і не вміє контролювати свої сили, хоча насправді ніхто, крім неї, цього тремтіння не помічає. Але Ліббі все звалить на Ніко і стане сварити.
— Ти незаслужено обдарований. Хороший, як це не сумно. — Ліббі зітхнула, і Ніко почув виразні нотки заздрощів у її муканні. — Так багато чаклувати… — Вона розвернулась і пильно подивилася на нього. — Я б сама за таке братися не стала.
— Мені теж за таке братися поодинці не варто. — Зараз-то який сенс заперечувати?
— Так, але ти майже вигріб. І без мене чудово впорався б.
— Майже, так ... було б не в рахунок, якби я помилився.
— Правильно. І все ж… — Ліббі знизала плечима. — Ти ж чудово знав, що я прийду.
Ніко відкрив рот, бажаючи заперечити, мовляв, нічого подібного, проте, подумавши, вирішив, що вона не така вже й не права. Можна й не зізнаватися, звісно, але коли Ліббі поблизу, це як страховка. Підсвідомо – а може, навіть свідомо, – Ніко розумів: без неї багато чого провернути не зумів би.
— Дякую, – сказав він або скоріше промимрив.
Вигляд у Ліббі був задоволений, якщо не сказати самовдоволений.
— Чого ти взагалі взявся поодинці лагодити будинок? – спитала вона, відкинувши цю огидну благодушність, яка ненадовго зійшла на неї. — Рейна допомогла б тобі, – подумавши, додала Ліббі.
Те, що вона не стала пропонувати свою кандидатуру, Ніко знайшов чудово тактовним, і тому з вдячності відповів:
— Якби я когось і почав кликати на допомогу, Роудсе, то тебе.
— Поговори ще, Варона, – так само люб'язно відповіла Ліббі. — Ти нікого ніколи про допомогу не просиш.
— Але ж це правда.
Ліббі закотила очі і промацала в нього пульс на зап'ясті.
— Повільний.
— Я втомився.
— Ще що?
— Голова тріщить.
— Води попий.
— Так, – прогарчав Ніко. — Без сопливих слів, Роудс…
— Ще десь болить? Напухлості є?
— Так, так і так. На всі запитання – так…
— Тобі б поспати, – м'яко порадила Ліббі.
— Твою ж ліворуч, я просто сказав...
— Навіщо? — Перебила вона, і, хоча Ніко був виснажений і йому не хотілося затівати суперечку, яка точно почалася б після його слів – і взагалі славно було б забратися до себе в ліжко і проспати щонайменше годин дванадцять, – він сказав те єдине, чого Ліббі точно не прийняла б:
— Не скажу. — Власний голос йому здався йому глухим.
Як і слід було очікувати, Ліббі промовчала. Ніко відчував, як поряд роздмухується коло її напруги, як її захисним коконом огортає тривога – немов та ж Рейна, що закриває собою книгу. Ліббі прагнула сховати, зберегти щось своє.
І як не противно було визнавати, найбільше Ніко ненавидів себе, коли змушував її відчувати себе маленькою.
— Просто… не допитуй, — запинаючись, промовив він, сподіваючись, що остання спроба виявити щирість переконає її не занурюватися у вир страждань.
Деякий час Ліббі мовчала.
— Ти ж сказав, що це союз, – нагадала вона.
— Так і є. — Так воно й було. — Це союз, Роудс, слово честі. Я серйозно говорив.