— Кого ти вбив? — Запитала Паріса. — І як ти це зробив?
Він висмикнув у неї з-під руки листочок і придивився до нього.
Паріса зітхнула, згадавши його слова про інтимність досліджень. Значить, найбільше вона подобалася Далтону вразливою? Коли він отримував від неї те, що вона давати не хотіла? Найчистіша насолода або приховане знання.
— Пам'ять, – сказала вона, і Далтон підняв погляд. — Сприйняття часу через пам'ять.
Він вигнув брову.
— Подорож у часі, – пояснила Паріса, – це просто, якщо подорожуєш по чиємусь сприйняттю часу. Можливо, – заперечила вона, передбачаючи його нездатність зрозуміти, – це буде не так цікаво моїм прямолінійним партнерам.
— Вони вивчають те, у чому спеціалізуються, як і ти. Продовжуй, – сказав Далтон.
— Це не так уже й складно, – відповіла Паріса, здивована, але не збентежена його відмовкою. — Розумні люди на стимул реагують швидше, і виходить, що розумні переживають час швидше, і його у них, можливо, більше. Розумність у певному сенсі це ще й хвороба: геній найчастіше – це побічний ефект манії. Ймовірно, деякі мають такий надлишок часу, що вони переживають його інакше. Також якщо час можна споживати по-різному, його можна і зберігати. І якби в когось був надлишок часу.
— Він міг би подорожувати через свій власний досвід переживання часу інакше, – підказав Далтон.
— Так, – погодилася Паріса, – по суті.
Далтон задумливо прикрив рота долонею.
— І як би ти зміряла розум? Чи, в цьому випадку, магію?
— Кого ти вбив? — Запитала Паріса.
— Його не дуже любили, — відповів Далтон, знову здивувавши її. Вона ж відповіді не чекала. — Не те, щоб це законний привід…
— Він був небезпечний?
Далтон наморщив чоло.
— Що?
— Він був небезпечний? – повторила Паріса. — Для тебе чи Товариства?
— Він ... — Далтон моргнув і злегка відсторонився. — Не Суспільство вирішувало, жити йому чи померти.
— Ось як? Хоча… Кожні десять років вони набирають шістьох кандидатів, знаючи, що одного елімінують. Тобі не здається, що вони наперед уявляють, кого пустять у витрату?
Далтон знову моргнув.
І ще раз.
Його думки посмикнулися серпанком і перебудувалися; набули іншої форми.
— Як ти його вбив? — Запитала Паріса.
— Ножем.
— Влаштував пастку?
— Так. Невелику.
— Як це по-римськи.
— Нас сильно напоїли. — Він стомлено почухав щелепу. — Не так просто взяти в руку ніж. Нехай навіть ми знали, що цього від нас чекають.
Примус до чогось Парісу не тішив.
— А якби ти цього не зробив?
— Що?
— Якби ти вирішив нікого не вбивати? – повторила Паріса, а думки Далтона знову втратили форму. — Тоді Суспільство втрутилося б?
— Він знав, – сказав Далтон, але це була не відповідь. — Він знав, що вб'ють його.
— І що?
— Він би сам когось із нас убив, якби зміг. — Пауза. — Мабуть, мене.
А так от звідки цей страх, ну, або хоча б частина його.
Париса поправила Далтонові чубчик.
— Впусти мене сьогодні у своє ліжко. Я просто знемагаю від цікавості.
Простирадла в нього були білосніжні, гладкі, ретельно заправлені. Їй дуже сподобалося їх м'яти.
Ще і ще.
Якось вона застала його в саду. Година була рання, холодна і сира. Далтон стояв на краю володінь, спиною до особняка, оглядаючи безбарвний кизил.
— Англійці, – зауважила Паріса, – надто вже романтизують свої безрадісні зими.
— Англофілія, – обернувся Далтон.
Від морозу його щоки почервоніли, як два яскраві бутони, і вона простягла до нього руки – зігріти його обличчя в долонях.
— Обережно, – попередив Далтон. — Щоб я не вважав це за ніжність.
— На твою думку, я не ніжна? Збочення – це не завжди смертельно. Більшість хоче лише, щоб про них дбали. Якби не було в мені м'якості, я б нічого взагалі не досягла.
— І куди б ти хотіла сходити цього ранку?
— Та веди куди хочеш, – відповіла Паріса, роблячи запрошуючий жест.
Далтон неквапливо рушив уздовж кордону галявини.
— Лестощі – це частина спокуси, – сказав він, – чи не так?
— Так, неминуча.
— Ах, як шкода, що я такий легкий здобич.
— Легкої здобичі не буває.
Далтон усміхнувся куточком губ.
— Тобто ми не прості, ми лише… однакові?
— Хіба людство, – сказала Париса, знизуючи на ходу плечима, - прагне бути унікальним. Воно йде врозріз з бажанням належати тому, у кому пізнаєш себе. Вони вже вийшли за межі видимості, та й година була надто рання, щоб потурбувати когось, проте Далтон все одно захопив Парісу в березовий гай.
— Для тебе я такий сірий, – сказав він.