Година всередині життєвого досвіду Далтона, де всі деталі вказували на виняткову майстерність господаря. Париса звернула вбік і помітила вздовж тернової стежки легку поросль чужорідних грибів.
— Тонко, – сухо помітила вона, зриваючи один. Гриб відразу звернувся до піску, який прокидався в неї між пальцями, нагадуючи про годинник біля ліжка.
Ментальна хронометрія, як вони обговорювали. Дорогою через свій розум Далтон дозволяв Парісі маніпулювати місцевою концепцією часу, збирати її і накопичувати, як бонуси у відеогрі. Отже, що це таке? Все-таки гра. Для більшої автентичності Париса накастувала собі витончені обладунки з тонких пластин сталі та приховала надлишок накопиченого часу.
Лабіринт Далтон сконструював так, щоб вимотати Парісу: магія в його голові вимагала енергії в рази більше, ніж чаклунство у реальному всесвіті. Це нагадувало ефект дорожнього затору: сповільнилася одна машина, і за нею вже виріс довжелезний хвіст. Ось і тут заклинання забирали такі сили, поряд з якими старання зовні здалися б дрібницею. Якби Паріса пустила в хід надлишок часу, то виснажила б себе, а ні – просто не встигла б. Такий незграбний, звід правил був все ж таки продуманий, особливо якщо врахувати, що склав його не телепат. Зрештою, це, як і інше, зводилося до азарту. Саме Парісі потрібно було вибрати підхід до головоломки Далтона.
Королівство в його голові в жодному разі не було примітивним; він явно витратив на нього не один день, а вже медит рівнем нижче не спорудив би такого і за все життя. Отже, Далтонові було що приховувати. І від когось. Схема лабіринту постійно змінювалася, залишаючись при цьому складною та грандіозною. Хоч би яку таємницю зберігав Далтон Еллері, він не хотів, щоб її відшукали, і, намагаючись приховати її від Париси, він доклав до цього чимало сил.
Враховуючи просунутість ментального захисту, вона чекала, що її намагатимуться вигнати. Розуму легко дається створення полум'я, і в щілинах під ногами Паріси раз у раз спалахували невеликі осередки вогню, такі розпечені освітлювачі шляху. Нападу примарної варти Паріса не здивувалася. Їх наштампували по одному гуманоїдному типажу, билися вони механічно, раз-по-раз повторюючи одну і ту ж тактику. Знов-таки, для любителя – вражаюче, але це була лише перевірка. Далтон ясно дав зрозуміти, що не бажає Парісі смерті, тому, напевно, його розум і не міг їй нашкодити. Від неї тут потрібно просто проявити себе.
Наприкінці лабіринту кипариси поступалися місцем довгій колонаді, що веде до входу в замок. Париса прослизнула в арку і, перемахуючи через дві сходинки за раз, побігла вгору сходами в найвищу вежу. Обладунки тим часом почали іржавіти, та й сама Паріса танула. Час закінчувався.
Замок сам по собі продумали добре, без викрутасів та проблем. Далтон, мабуть, ґрунтувався на реальній будові, яку колись бачив, хоча траплялися й несподівані деталі: кожен окремо взятий з факелів, що висів на стіні, по-своєму реагував на коливання повітря, та й гобелени напевно забарвили не по пам'яті. Паріса обрала центральні сходи, слідуючи наміченим для неї шляхом, проте обстановку в кімнатах по сторонах Далтон не скопіював з реального прототипу, а створив з нуля. Палітра складалася в основному з відтінків кобальту і фіолетового, немов синець, і збивала з пантелику.
Коридори ставали все більші, майданчик йшов за майданчиком, поки, нарешті, Паріса не вийшла на гвинтові сходи. Нагорі розташовувалися три баштові кімнати, але вони, на відміну від попередніх, були замкнені. Часу відкрити всі три вистачало, але оглянути їх Париса встигла лише миттю. Ретельно обстежити вона могла лише одну.
За першими дверима вона виявила себе. Ця Паріса, Паріса Далтона, укладена в його обійми, обернулася і запитливо подивилася на Парісу в коридорі. Так він дав їй можливість побачити його справжні почуття до неї. Нудно.
За другими дверима вона знайшла спогад. Незнайомець і Далтон з ножем у руці. Ось отже, що сталося. Заманливо.
У третій кімнаті на неї чекала тільки замкнена скриня. На злом могло просто не вистачити часу, але звернувши увагу на ситуацію, Паріса затрималася. То була римська площа, форум. Той самий Форум.
Паріса збиралася ступити всередину, але зупинилася. Це могло й зачекати. Або вона знайде відповідь це питання самостійно. Паріса вибігла назад у коридор і відчинила другі двері, за якими, виставивши перед собою ніж, Далтон стояв навпроти незнайомця.
Парісу майже відразу ж затягло до тями Далтона, де й розігрувалась сцена. Щоправда, не з того моменту, що вона бачила.
— …впевнений?
Це прошепотів незнайомець – юнак, – молодшому Далтону, якого вона насилу впізнала. Зачіска начебто та ж, зовнішність – така ж бездоганна, а от у виразі обличчя читалася якась відмінність. Так, тут він був на десять років молодший, проте й наповнювало його дещо інше.