Зачинивши двері, Ліббі обернулася і побачила Езру. Біда з цими квартирами на Манхеттені: в них просто нема де сховатися. А ще стіни надто тонкі.
— Я так розумію, ти все чув, – грубо сказала вона, і Езра поліз у нагрудну кишеню, відтягуючи час.
— Так, – відповів він нарешті, прочистивши горло. — Послухай, Ліб ...
Що трапиться далі, вона вже знала. Ще збираючись додому, Ліббі не чекала цукерок і сексу, проте сварка почалася, щойно вона увійшла у двері, і через два дні так і не завершилася. Езра все пиляв тирсу, допитуючись: де живеш, чим займаєшся, – і це було вже за межею добра та зла для них обох. І для нещасної тирси теж.
— Я вже говорила, – зітхнувши нагадала Ліббі, – мені не можна нічого говорити, Езро.
— Так, ти дуже ясно дала це зрозуміти, – різко відповів той. І відразу скривився, усвідомивши, як агресивно звучать його слова, і обережно здав назад: — Послухай, я не хочу знову через це сваритись…
— Ну, так і не починай.
Не в змозі просто стояти, Ліббі в розпачі заметушилась по квартирі, а Езра почав витися навколо неї, і незабаром вона відчула себе так, ніби він її душить.
— Я просто хвилююся за тебе, Ліббі.
— Не треба. — Варто було б, мабуть, сказати це м'якше.
Інша річ, що м'якості у Ліббі майже не залишилося.
— І як накажеш бути? – сумно благав Езра; босий і розпатланий, він здавався втіленням нещадного побуту. — Через півроку ти повертаєшся без попередження? Чудово. Не можна говорити, де ти весь час пропадала? Окей, добре. Але ось з'явилися незрозумілі особистості, вони докучають тобі, а ти... що? Ховаєш їх від мене?
— Так. Ти тут ні до чого, – так само різко і роздратовано відповіла Ліббі. — Я знала, що ти мені не довіряєш, Езро, до кінця ти мені ніколи не вірив, але це вже ні в які ворота.
— Справа не в довірі, Ліббі, це питання безпеки. — Ну ось знову. — Якщо ти у щось вляпалася і ситуація тобі не по зубах.
Ліббі стиснула кулак.
— Ти думаєш, що мені вистачило дурощів влізти в неприємності і тепер потрібна твоя допомога. Правильно?
— Ліббі, не треба, – зітхнув Езра. — Ти моя дівчина. Я тобою дорожу. Добре це чи погано, але я за тебе відповідаю, і…
— Езро, послухай мене уважно, бо більше повторювати не буду.
Вона наблизилася до нього, даючи всім своїм виглядом зрозуміти: це останнє питання, і все, тема закрита.
— Я, – холодно промовила Ліббі, – не твоя.
Заперечень вона чекати не стала. Вже на обличчі Езри вона зрозуміла, що відповідь їй не сподобається. Хотілося просто зібрати речі, закричати і заплакати, забажати… Одним словом, розібратися.
Однак Ліббі вимоталася і просто мовчки відчинила двері, впевнена лише в тому, що хоче піти і дозволить Езрі проводити її поглядом.
Про поспішну втечу Ліббі пошкодувала миттєво. Не завадило б хоч пальто накинути. Тремтячи в темряві, вона пройшла повз піцерію на першому поверсі будинку, в якому жила, відсторонилася перед п'яним студентиком і подивилася вперед – у бік будинку Ніко. Безперечно, це ідея, але якщо вона й знала того, хто не виявив би співчуття – або від чийого співчуття не було б ніякої користі, – то це Ніко, який не переносив Езру на дух.
Не кажучи вже про те, що якщо вона піде до Ніко, доведеться з ним обговорювати людей, які її відвідували.
— Елізабет Роудс? — Звернулася до неї жінка з акцентом жительки Бронкса. Якби не дорога хустка, якою вона прихопила своє нефарбоване волосся, Ліббі прийняла б її за одну з активістів, що пристають на вулиці з наміром поговорити про навколишнє середовище, веганство або погрози твоїй безсмертній душі. — Чи не приділите хвилинку вашого часу…
Тремтячи і проганяючи спогади, Ліббі попрямувала до станції метро.
І чому ніхто не попередив про інші організації, які намагатимуться їх перехопити? Гаразд, Атлас згадував якийсь там Форум, але забув сказати, що на два дні кандидати потраплять під приціл ворожих вербувальників.
Чи це була якась перевірка на кшталт того ж інсценування? Може, так відчували їхню відданість?
— Місс Роудс, ви напевно замислювалися про елітизм, властивий самому існуванню Товариства, – сказала жінка, що представилася як Вільямс. — У вашій родині більше ніхто магічної освіти не отримував, так? Але ось що цікаво, – тихо розмірковувала вона вголос, – чи не врятувало б Суспільство вашу сестру, якби ділилося своїми знаннями?
Це питання Ліббі і сама ставила собі сотні разів. Якийсь час через нього навіть спати не могла, особливо коли до неї лише звернулися із НУМІ. Болісні й згубні думки ніколи не змінювалися: якби вона тільки знала більше, чи її навчили скоріше, чи хтось розповів раніше…