За минулі роки Ліббі це питання вивчила вздовж і впоперек, але відповідь залишалася незмінною.
— Від дегенеративних захворювань ліки немає, – сказала вона з похмурою впевненістю людини, знайомої з цим фактом не з чуток.
Вільямс вигнула брову:
— Правда?
У пам'яті непрохано випливли слова: «Запит відхилений».
Це безперечно була якась пастка. Перевіряли Ліббі чи ні, але у пастку точно заманювали. Хтось бавився з її особистою історією, маніпулював нею, проте Ліббі на це начхати хотіла. Якщо вона що й засвоїла, працюючи пліч-о-пліч з Каллумом, так це те, що сильні емоції не дають думати.
Ліббі заперечила, мовляв, вини Товариства в тому, що капіталізм приховав медитську медицину від смертних, немає. Якби ціни на магічну терапію мали людське обличчя, тоді добре, вона б звинувачувала дослідників за приховування результатів робіт. Але корпорації смертних і медитів все одно першими наклали б на інновації лапи, а сім'я Ліббі пішла б по світу, наважившись спробувати новий вид лікування.
— Виходить, ваша сестра заслужила на смерть? — Невиразно запитала Вільямс.
Саме тоді Ліббі і зачинила перед нею двері.
Вона вже кілька років не говорила про Кетрін. Навіть із Езрою. Ні, Ліббі згадувала про сестру час від часу, але думала про неї при цьому якось відсторонено і, намагаючись не збожеволіти, майже не гадала, чи можна було хоч щось зробити. Цілком стороння людина, яка сміє ворушити цю тему, чинила низько, і, звичайно, Ліббі це зовсім не сподобалося. Особливо якщо зважити на те, чого вона, як не намагалася, знайти не зуміла.
Чи доклало Суспільство до цього руку? Вони, напевно, знали про Кетрін Роудс, яку Ліббі в дитинстві називала Кітті і яка по праву купалася в батьківському обожненні. Кетрін, яка померла у шістнадцять, коли самій Ліббі було тринадцять, зачахнувши на лікарняному ліжку через забаганку не наділеного магією тіла. Співробітники НУМІ пояснювали потім Ліббі, що її здібності, швидше за все, не розвивалися, доки не пройшов стрес після загибелі сестри. Кетрін, казали вони, хворіла багато років, майже всю увагу батьки приділяли їй, і тому Ліббі не зуміла б зосередитися на своїх можливостях, навіть помітивши їх у себе. Тепер, сказали вони, доведеться напружитись, якщо їй хочеться наздогнати однолітків.
— А чи могла б я сестру врятувати? — Запитала вона, тому що заднім числом вина гризла сильніше.
— Ні, – сказали їй. — Немає нічого, що обернуло б наслідки хвороби Кетрін або хоча б уповільнило її розвиток.
Лише через два роки маніакальних пошуків Ліббі переконалася у правоті викладачів і ще через два зуміла нарешті перестати постійно думати про сестру. І якби не Ніко, вона навряд чи впоралася б. «А, вище носа, Роудс, у всіх проблеми є. Це ж ще не означає, що ти маєш марно витрачати час, якого позбавили Кетрін» – так він сказав про ситуацію, коли Ліббі на піку лихоманки випускних іспитів усе йому розкрила… даремно. Ліббі вліпила Ніко ляпас, і врешті-решт довелося Езрі втрутитися і заспокоювати її. Ніко призначили випробувальний термін, а Ліббі обіцяла собі, що за будь-яку ціну випередить його з усіх предметів.
Тієї ночі вона вперше поцілувала Езру.
Все це Товариство мало знати, за винятком незначних деталей її особистого життя. Тож це напевно була перевірка, але, з іншого боку, за бажання передісторія Ліббі розкопувалась без зусиль. Медитка, що пізно розкрила в собі талант і рано втратила сестру? Не так і складно скласти картину з цих шматочків, особливо для організації з такими ресурсами. Тут вже Суспільство точно знало, чим катувати Ліббі і як перевірити на вошивість, або Форум прагнув надати їй переконливий привід засумніватися в Суспільстві.
Як би там не було, піти зараз Ліббі хотіла лише в одне місце.
Поблукавши вулицями Манхеттена, видихаючи слабкі хмарки пари, вона нарешті увійшла на вокзал Гранд-Централ і спустилася сходами, відшукала там медитський транспорт, який доставить її назад до Лондона. Повертатися було рано – в особняку на них не чекали до завтра, – але ж Ліббі допомагала будувати захисні чари. Двічі. Вже їй система відсічі до ладу не дасть. Зрештою, їм не офіційно заборонили з'являтися до терміну, а просто висловили ввічливе побажання.
Ліббі перенеслася за периметр захисних чарів на територію особняка, вирішивши скористатися не парадними дверима, а гостьовим порталом у західному крилі. Вона промчала через велику кімнату і хотіла вже попрямувати до читального залу, але, вловивши далеку луну голосів, зупинилася; це була низька звукова хвиля приглушених тонів. Ліббі спохмурніла, намагаючись розчути деталі, і плавно повернула в протилежний бік до розфарбованої кімнати.