Виходить, не одна вона вирішила повернутись раніше.
На підлозі розфарбованої кімнати, спиною до палаючого осередку, сиділи Трістан і Паріса і пили щось із пляшки. Все навколо потопало в темряві, стіл і книги приховували тіні, а фіранки апсиди відкрилися назустріч безмісячної ночі.
Зазвичай, коли Ліббі входила в цю кімнату, вона бачила її такою ж, як у той день, коли час завмер за помахом її руки: купол стелі, що зігріється світлом, розмитий циферблат годинника на камінній полиці і легкий, як пір'їнка, дотик Трістанової долоні до грудей. Нині все було інакше. Ліббі ніби вторглася в інший світ, далекий всесвіт.
Паріса, як завжди на заздрість прекрасна, поклала голову Трістану на коліна, і її темне волосся розкидалося по його стегнах, а поділ сукні-комбінації задерся так високо, що у виріз Ліббі бачила майже всю ногу. Та й сорочка на Трістані була розстібнута, відкриваючи м'язи грудей нижче ключиць. Продовжуючи млосно посміхатися, він підніс до губ пляшку, зі сміхом зробив ковток, а Паріса не дивлячись підняла руку і кінчиками пальців провела по його губах.
Час для Ліббі, ніби підкоряючись якимсь чарам, знову застиг. Ліббі здогадувалася про Паріса з Трістаном… Хоча ні, не зовсім, просто не здивувалася побаченому. Вибір партнерів у будинку, звичайно, був сильно обмежений, і Ліббі здалося логічним, що Парісу, якій Ніко віддав би перевагу іншим, захотів і Трістан.
Ліббі знову згадала, як він прислухався до її пульсу, і, ковтнувши, прогнала цю думку.
Відносини Трістана з Парисою її не те, щоб турбували. У неї ж, зрештою, хлопець є… з яким вона щойно розібралася.
Очі б його не бачили.
Хоча…
Хоча.
Він все ж таки її хлопець.
— Ну, ні до чого цей похмурий вигляд, – сказала Паріса, випростуючись і забираючи у Трістана пляшку, коли помітила у дверях Ліббі. — Давай краще до нас.
Від несподіванки Ліббі моргнула. Вона не зрозуміла, що її помітили.
— Я, – почала вона і запнулась. — Це ж… наче особисте, так що…
— Випий, Роудс. — Голос Трістана звучав неначе низькі гуркіт грому, а в його очах танцювали темні веселощі. — Тобі точно потрібно.
— Ми не вкусимо, – пообіцяла Паріса. — Якщо ти, звісно, сама таке не любиш.
Ліббі озирнулася через плече. Її так і підмивало покинути читальний зал.
— Я просто збиралася…
— Що б це не було, Роудс, до ранку зачекає. Присядь. — Трістан мотнув головою, запрошуючи її сісти на підлогу поряд з ним.
Ліббі зволікала в нерішучості, не знаючи, чи вірний це вибір, але думка про те, що вона буде не одна... спокушала. Та й Трістан, знав він це чи ні, говорив вірно: позанапащати себе можна і завтра.
Ліббі зробила крок до них, і Паріса схвально посміхнулася, простягнувши їй пляшку. Ліббі плюхнулася на підлогу з іншого боку від Трістана і зробила ковток.
— У-ух, – скривилася вона, коли алкоголь обпік їй горло. — Що це?
— Бренді, – сказала Паріса. – З додаванням ефірних олій.
— Тобто…
— Тобто абсент, – підказав Трістан. — Це абсент.
— О. — Ліббі мало не окосіла з єдиного ковточка.
— Дай вгадаю… — Париса зітхнувши простягла руку за пляшкою. — Ти не фанат випивки.
— Не найбільший, – підтвердила Ліббі.
Париса знову піднесла пляшку до темно-червоних напомаджених губ. Сукня на ній була темно-синя, майже чорна, і Ліббі подумала, що ніколи не вміла спритно стягувати такі шмотки.
— Можеш прямо зараз повправлятися, – хихикнула Паріса, не відбираючи пляшки від губ.
Щоки Ліббі залило фарбою. Незважаючи на ментальний захист, Паріса щоразу примудрялася прочитати більше, ніж Ліббі хотілося б.
— Я мала на увазі, що в мене ніколи не було можливості носити нічого такого... - Вона закашлялася. — Просто в моді не знаюся.
Паріса подалася вперед, повертаючи абсент Ліббі. У цей момент бретелька легко сповзла в неї з плеча, зависнувши над порожнечею, яку, за ідеєю, мав заповнювати бюстгальтер.
— А я в буквальному значенні, – сказала Паріса саме в той момент, і Ліббі поперхнулася.
Трістан засміявся.
— Мабуть, і до тебе з Форуму приходили, – сказав він Ліббі, яка щойно відійшла від нападу кашлю, що віддає абсентом. — І що ж такого глибоко особистого вони розкопали про тебе?
— Ти мені скажи, – відповіла Ліббі, роблячи черговий ковток. Бракувало ще вести такі розмови на тверезу голову. Вона й так уже почувала себе незрілою малоліткою.
— З нами, все, на жаль, дуже прозаїчно. Мій батько – кримінальний бос, все по-старому, нічого не змінилося, – повідомив Трістан, сильніше збентеживши Ліббі. — Та ще сволота. Але маг серйозний.