Ліббі не відразу помітила, що Паріса прибрала пляшку вбік, її відволікла рука Трістана, що торкнулася її попереку, і рожевий аромат довгого волосся Паріси, що спадало вуаллю, – так і тягнуло до них доторкнутися. На губах Париси ще не висох алкоголь, бретелька шовкової сукні, яку вона так і не поправила, сповзла ще нижче. У голосі Париси чулося запрошення – пряне, як абсент, і тепле, як вогонь, що потріскує в осередку.
— Ти недооцінюєш свою силу, Ліббі Роудс.
У Ліббі перехопило подих, коли Паріса присунулася ближче, мало не сідаючи на коліна Трістану, і прибрала волосся від її щік. Ліббі не могла поворухнутися, а губи Париси, такі теплі й м'які, торкнулися її. Ніжно та призовно. Було спекотно, але Ліббі все одно трохи затремтіла, а рука Трістана в цей час піднімалася все вище вздовж її спини, обережно минаючи розрізи на светрі. Ліббі несміливо і легко поцілувала Парісу у відповідь.
— Ти мене дражниш, – з легким мукою в голосі прошепотіла, не забираючи губ, Ліббі.
Паріса трохи відсторонилася і глянула на Трістана.
— Поцілуй її, – запропонувала вона. — Їй потрібні докази.
— Віддуватись, значить, мені? – сухо зауважив Трістан, і серце у Ліббі заколотилося. — А я думав, ти все робитимеш сама.
Паріса глянула на Ліббі і мелодійно засміялася.
— О, так мені вона не довіряє, – промуркотіла вона і знову пограла з кінчиками волосся Ліббі. — Так, я цікава їй, але якщо візьмуся за справу, вона просто встане і втече.
Вона поклала долоню Ліббі на бік.
— Я не дражню тебе, – тихо сказала Паріса. — Я б з радістю тебе розкуштувала, міс Роудс, – задумливо промовила вона, і Ліббі знову затремтіла. — Але все не так просто. Ти розумна, Ліббі. Ти сильна. Ти… — Париса знову легенько поцілувала її, – гідна того, щоб дізнатися себе краще, повніше і… — Вона замовкла, провела кінчиками пальців по внутрішній стороні її стегна. — І можливо, глибше.
Слова, що злетіли з її губ, вразили Ліббі.
Париса зрозуміло вигнула брову і подивилася на Трістана.
— Цілуй, – повторила вона. — Та як слід.
— А якщо вона мене не хоче? — Запитав Трістан, повертаючись до Ліббі.
Коли їх погляди зустрілися, Ліббі постаралася уявити Езру: такого скуйовдженого і рідного, Езру, якого вона колись любила. Ліббі намагалася нагадати собі, що він удома і це вона його покинула, але тільки заново зазнала розпачу, люті та роздратування. Езру, як вона намагалася, уявити не вдалося.
Вона бачила перед собою лише Трістана. Ліббі безпорадно вслухалася в биття свого серця так само, як коли рука Трістана торкалася її грудей, відбиваючи пульс, що вривався потім назад їй у груди боєм племінного барабана. Коли вони з Трістаном зупинили час. Ось у тому й біда: тут, у цих стінах вона не належала Езрі, не була його дрібничкою, річчю чи вихованцем. Тут вона від і до належала собі. Вона зупинила час! Відтворила загадку всесвіту! Тут вона займалася тим, що їй подобалося, і в неї це чудово виходило.
Ліббі сама по собі мала могутність і не потребувала турботи Езри. Не хотіла її.
— Доведеться сказати, чого ти хочеш, Роудс, – грубувато (мабуть, від випитого абсенту), сказав Трістан. Або ж справа була в тому, що поглядом він уже роздягнув її, цілував її в уяві і зубами стягував з неї трусики. Наче він уже дивився на неї, лежачи в ліжку, а її стегна міцно стискали його плечі.
— Я скажу чи ти сама? — Запитала Паріса, тихо посміюючись і з розумінням глянувши на Ліббі. Кісткою пальця вона провела по щоці Трістана вздовж вилиці, потім вздовж лінії губ.
Ліббі не знала, що турбує її більше: думки про Трістана або Паріса, яка бачить їх і все одно вважає, ніби Ліббі не здатна отримати бажане.
А чого вона хотіла?
Ліббі глянула на Трістана і знову відчула той легкий поштовх, пульс, з яким зупинився час. Це було на неї несхоже: ніколи вона ще не віддавалася так повно інстинктам та емоціям. Спочатку вона покладалася на думки, не припиняючи думати, без пощади до себе; чи то це впливала на неї втрата сестри, чи вона народилася такою. Ліббі постійно металася між тривогою, поганими передчуттями та страхом. Страхом безсилля, страхом невдачі. Страхом помилитись, напортачити. Страхом того, що вона – дитина-розчарування, яка живе замість блискучої сестри. Вона боялася постійно, крім моментів, коли сперечалася з Ніко або коли її стосувалася Паріса. Або коли вона сліпо віддавалася Трістан.
Ліббі поклала долоню на щоку Трістану і притягла його до себе, поцілувала, а він, не забираючи губ, застогнав від здивування та полегшення.