До Каза лихоманка прийшла на два дні пізніше, ніж до Джорді. Вони не мали грошей на ліки чи медиків, тож просто влаштувалися разом у купі розламаних дерев’яних ящиків, яку охрестили Гніздом.
Ніхто не прийшов, щоб вигнати їх. Усі банди злягли з хворобою.
Коли лихоманка розгорілася вогнем, Казові марилося, що він повернувся на ферму і, постукавши у двері, побачив, що видіння Джорді й видіння Каза вже сидять там за столом на кухні. Вони витріщалися на нього крізь вікно, але не пускали всередину, тож хлопчик пішов тинятися луками, не наважуючись лягти у високу траву.
Коли він прокинувся, навколо не пахло ані сіном, ані конюшиною, ані яблуками, лише вугільним димом і водянистим смородом гнилих овочів зі смітника. Джорді лежав поруч і дивився в небо. «Не залишай мене», — хотів попросити Каз, але був занадто стомленим, тож просто поклав голову братові на груди. Він уже здавався якимось не таким — холодним і твердим.
Хлопчик подумав, що йому це сниться, коли тілозбирач закотив його на човен. Казові здалося, що він падає, а потім хлопчик провалився в пастку переплетених мертвяків. Він спробував закричати, але був занадто слабким. Усюди були руки, ноги, закоцюблі животи, гнилі тіла й синьогубі обличчя, укриті болячками вогняної віспи. Каз дрейфував між реальністю й непритомністю, уже не будучи певен, що було правдою, а що — лише маренням. Човен тим часом вийшов у море, а коли потрапив на мілководдя біля Баржі Женця, малий якимось чином знайшов сили закричати.
— Я живий! — горлав він так голосно, як тільки міг. Але був дуже маленьким, а човен уже прямував назад до гавані.
Каз спробував витягти Джорді з води. Тілом розсипалися маленькі запалені нариви, котрі дали вогняній віспі назву, а біла шкіра вкрилася синцями. Каз подумав про невеличкого заводного песика, про те, як вони пили гарячий шоколад на мосту. Подумав, що рай, мабуть, має вигляд кухні на Зельверстрат і пахне гюцпотом, який готували в Герцуновій печі. У нього досі була стрічечка Саскії. Він міг би повернути її дівчинці. Вони могли б робити цукерки з айвової пасти. Марґіт грала б на піаніно, а діти поснули б біля вогню. Каз заплющив очі й почав чекати смерті.
Він сподівався прокинутися на тому світі, теплому й безпечному, з повним животом, а Джорді сидів би поруч. Натомість хлопчик прокинувся, оточений мерцями. Він лежав на мілині Баржі Женця в наскрізь мокрій одежі з поморщеною від вологи шкірою. Тіло Джорді лежало поруч, його вже важко було впізнати — біле, роздуте, воно почало гнити й скидалося на якусь страхітливу глибоководну морську рибу.
Казові розвиднилося в очах, і висипка потроху зникала. Температура спала. Він забув про голод, але пити хотілося так, що хлопчик думав, що збожеволіє.
Того дня й тієї ночі серед купи мертвих тіл він дивився на гавань і сподівався, що плоскодонний човен повернеться. Вони мусили приплисти сюди, щоб розвести вогонь, котрий зжере трупи, але коли? Чи щодня працює тілозбирач? Може, через день? Хлопчик був слабкий і зневоднений. Знав, що довго не протримається. Берег здавався дуже далеким, і Каз розумів, що занадто заслаб і не пропливе таку відстань. Він пережив лихоманку, але все одно може померти тут, на Баржі Женця. Чи непокоїло його це? У місті на нього не чекало нічого, окрім голодних темних алей і мряки на каналах. Проте, подумавши про це, Каз збагнув, що це неправда. На нього чекала помста, відплата за Джорді і, можливо, за себе самого. Але щоб зустрітися з нею, йому доведеться рухатися.
Коли спустилася ніч і течія змінила напрямок, Каз змусив себе покласти руки на тіло Джорді. Він був занадто хворобливий, щоб плисти, але з братовою допомогою зміг би дістатися до берега. Хлопчик міцно обійняв Джорді й відштовхнувся в напрямку кеттердамських вогнів. Вони попливли разом, роздуте братове тіло перетворилося на пліт. Каз продовжував відштовхуватися ногами, відганяючи думки про брата, про тугу й масну плоть Джорді, котрої торкалися долоні; він намагався думати тільки про ритм, із яким рухалися його власні ноги, розтинаючи поверхню моря. Він чув, що в цих водах жили акули, але був певний, що вони його не чіпатимуть. Тепер він теж став монстром.
Хлопчик продовжував відштовхуватися ногами, і, коли на сході зазоріло, він озирнувся й побачив, що опинився біля східного краю Ліду. Гавань була майже безлюдною. Чума звела рейси до та з Керчу нанівець.
Останні сто ярдів були найважчими. Течія знову змінилася й тепер працювала проти нього. Але зараз Каз сподівався; надія й лють — два вогнища, що запалали всередині. Вони вели його до пристані, а потім угору драбиною. Видершись нагору, хлопчик упав на спину на дерев’яні рейки, а потім змусив себе перевернутися. Потік заволодів тілом Джорді, і воно билося внизу об опору. Його очі досі були розплющені, і на якусь мить Казові здалося, що брат витріщається на нього. Але Джорді не розмовляв, не кліпав, його погляд не рухався, а течія винесла його з-під опори й потягла до відкритого моря.