«Я маю заплющити йому очі», — подумав Каз, але знав: якщо спуститься вниз драбиною й піде бродом до моря, то вже ніколи не знайде дороги назад. Він просто дасть собі втопитися, але це неможливо. Він мусить жити. Хтось мусить заплатити за все.
У в’язничному фургоні Каз прийшов до тями від різкого стусана в стегно. Навколо було темно, і він змерз, як цуцик. Його оточували якісь тіла, притискалися до спини й боків. Він плавав між мертвяками.
— Казе, — прошепотів хтось.
Хлопець здригнувся.
Ще один стусан у стегно.
— Казе. — Це голос Інеж. Хлопцеві вдалося глибоко вдихнути носом. Він відчув, як дівчина посунулася геть. Якимось чином у напхом напханому фургоні їй удалося дати йому трохи простору. Серце загупало.
— Продовжуй говорити, — прохрипів він.
— Що?
— Просто продовжуй говорити.
— Ми минаємо ворота в’язниці. Перші два контрольно-пропускні пункти вже позаду.
Це сповна повернуло його до тями. Вони проминули два пропускні пункти. Це означало, що їх полічили. Хтось відчиняв дверцята, — і не раз, а два, — може, навіть клав на нього долоні, а він не прокидався. Його могли пограбувати, навіть убити. Каз уявляв, як може померти тисячами різних способів, але ніколи не думав, що проспить власну смерть.
Змусив себе дихати глибше, не зважати на сморід тіл. Він залишався в рукавичках, — вартові могли це легко помітити, як і те, що хлопець до розчарування швидко поступився своїй слабкості, — але якби він їх зняв, то був певен, що геть з’їхав би з глузду.
Каз чув, як позаду нього в’язні перемовляються одне з одним різними мовами. Не зважаючи на страх, який збудила в ньому темрява, Бреккер був їй вдячний. Він міг лише сподіватися, що решта команди з мішками на головах і тягарем своїх власних турбот не помітила нічого дивного в його поведінці. Він був млявий і реагував занадто повільно, коли вони напали із засідки на фургон, оце й усе. До того ж Каз міг вигадати цьому якісь виправдання.
Бреккер ненавидів той факт, що Інеж бачила його таким, яким ніхто не бачив, але слідом за цією думкою спала інша: «Краще, щоб це була вона». Він був до кісток переконаний, що дівчина нікому цього не розповість, що вона ніколи не використає це знання проти нього. Вона покладалася на його репутацію й не хотіла б, щоб він здавався слабким. Але тут було іще щось, чи не так? Інеж ніколи б не зрадила його. Він знав це, відчував. Але хоч Каз безліч разів довіряв їй своє життя, довірити свою ганьбу було значно страшніше.
Фургон під’їхав до зупинки. Засув відсунули вбік, і двері розчахнулися.
Він чув, як розмовляють фієрданці, якісь скрипучі шуми, і потім «гуп» — його комірець розстібнули, і хлопця повели геть із фургона разом з іншими в’язнями якимось трапом. Він почув звук, який підказував, що відчинилася брама, і всі попрямували однією отарою вперед, човгаючи закутими в кайдани ногами.
Каз швидко скосив очі, коли його мішок раптово зірвали. Вони стояли у великому дворі. Масивні ворота, вмонтовані до кільцевої стіни, уже зачиняли, і ті зачіпалися за каміння з лиховісною послідовністю брязкоту й стогонів. Подивившись угору, Бреккер помітив, що вздовж даху внутрішнього двору виструнчилися вартові, націливши свої гвинтівки вниз, на в’язнів. Унизу охоронці крокували вздовж рядів закутих у кайдани бранців, намагаючись узгодити їх із записами водія, котрі містили ім’я або просто опис.
Матаяс детально описав схему Льодового Двору, але він мало що казав про те, який вигляд насправді має це місце. Каз очікував на щось старовинне й вогке — суворе сіре каміння, котре вистоїть під кулями. Натомість навколо нього сяяв мармур, дуже білий, із синюватим світінням. Казові здалося, що він потрапив до якоїсь казкової версії тих суворих земель, котрими вони мандрували на півночі. Неможливо було зрозуміти, де тут скло, де крига, а де камінь.
— Якщо це не справа рук Творця, то я королева деревних духів, — пробурмотіла керчинською Ніна.
— Тіґ! — скомандував один із вартових. Він тицьнув гвинтівкою їй під ребра, і дівчина склалася навпіл від болю. Матаяс не повернув голови, але Каз помітив, як напружилася хлопцева постава.
Фієрданські охоронці махали над паперами руками, намагаючись узгодити й кількість в’язнів, і їхні особи з групою, що стояла перед вартовими. Це був перший по-справжньому небезпечний момент, коли їх могли викрити, один із тих, який Каз не міг проконтролювати. Це зайняло б занадто багато часу й було б занадто небезпечним, якби вони сортували й обирали в’язнів, яких підмінили. Це був прорахований ризик, але тепер Каз міг лише чекати та сподіватися, що решту справи зроблять лінощі й бюрократія.