Лише батько розумів його невичерпну енергію. Він намагався допомогти Джасперові витратити її на фермі, але робота була надто монотонною. Університет мав стати тим, що задасть йому правильний напрям, але замість того він блукав різними стежками. Хлопець зіщулився, коли подумав, що б сказав його тато, довідавшись, що син помер у фієрданській в’язниці. Та як би він узагалі дізнався? Усе це було занадто гнітюче, щоб продовжувати думати.
Скільки часу минуло? Що, як вони навіть не зможуть звідси почути Годинник Старійшин. Вартові мали б прийти й перелічити поголів’я в’язнів, коли виб’є шосту. Тоді в Джаспера і його друзів буде час до півночі, щоб упоратися зі своєю роботою. Так вони сподівалися. Матаяс провів у в’язниці лише три місяці. Протоколи могли змінитися. Може, він повідомив їм щось не те. «А може, фієрданець просто хоче, щоб ми сиділи за ґратами до того моменту, коли він нас здасть».
Але Матаяс мовчки сидів з іншого боку камери, біля Каза. Джаспер просто не міг проґавити коротку Бреккерову сутичку з каельцем. Зазвичай за роботою Каз був непохитний, але сьогодні перебував на межі, хоча Джаспер і не розумів чому. Якась частина його хотіла запитати, але він знав, що це була нерозумна частина — оптимістичний хлопчик із ферми, котрий обрав найгіршого з-поміж можливих людей, щоб дбати про нього, котрий шукає знаки в незначущих (глибоко всередині він сам це знав) речах — ось Каз обрав його для завдання, ось Каз підіграв його жарту. Джаспер міг би засмутитися. Нарешті побачив обезчещеного Каза Бреккера без жодної нитки одягу, а сам так переймався через те, що може розпрощатися з життям на палі, що не приділяв цьому належної уваги.
Якщо Джаспер був занепокоєний, Вілан мав такий вигляд, наче його ось-ось знудить.
— І що ми тепер маємо робити? — прошепотів хлопчик. — Чим корисний зломщик без відмикачок?
— Помовч.
— А чим корисний ти? Стрілець без револьверів. Ти абсолютно сторонній у цій місії.
— Це не місія, а робота.
— Матаяс називає її місією.
— Він військовий, а ти — ні. І я вже й так у в’язниці, тож краще не спокушай мене здійснити вбивство.
— Ти не збираєшся вбивати мене, а я не збираюся вдавати, що все гаразд. Ми застрягли тут.
— Ти однозначно більше пристосований до золотої клітки, аніж до справжньої.
— Я пішов із батькового дому.
— Так, ти відмовився від життя в розкошах, тож можеш провести свої роки, животіючи разом із нами, захлинаючись у Бочці. Це не робить тебе цікавим, Вілане, тільки недоумкуватим.
— Ти нічого не знаєш про це.
— То розкажи мені, — відізвався Джаспер, повертаючись до нього. — У нас повно часу. Що змусило доброго малого крамарика покинути дім і знайти собі компанію серед злочинців?
— Ти поводишся так, наче народився в Бочці, як Каз, але ти навіть не з Керчу. Ти теж обрав це життя сам?
— Я люблю міста.
— У Новозем’ї немає міст?
— Немає таких, як Кеттердам. Ти бував іще десь, окрім дому, Бочки й вишуканих посольських обідів?
Вілан відвів погляд.
— Так.
— Де? Збирав у сезон персики в передмісті?
— Перегони на Кар’єві. Навітові родовища Шу Хану. Ферми юрди біля Шріфтпорта. Ведл. Еллінг.
— Справді?
— Мій батько брав мене із собою всюди. Поки…
— Поки що?
— Поки. Мій батько брав мене всюди, поки я не скрутився від жахливої морської хвороби, поки мене не знудило на королівському весіллі, поки я не спробував зґвалтувати ногу посла. Та нога сама просилася.
Джаспер виплюнув кашляючий сміх:
— Нарешті маленька колючка.
— Я мав досхочу колючок, — буркнув Вілан, — і подивися, до чого це призвело.
Його перервав голос вартового, котрий закричав фієрданською, щойно Годинник Старійшин почав вибивати шосту. Принаймні фієрданці були пунктуальними.
Вартовий знову повторив шуанською, а потім керчинською:
— Звестися на ноги! Шімкоппер, — вимагав він. Усі дивилися на чоловіка порожніми поглядами. — Дзюрити відро, — спробував він керчинською. — Де… щоб вилити? — Він показав жестами.
Відповіддю були лише знизування плечима й збентежені погляди.
Похмурий настрій вартового підказував, що його це мало турбує. Він штовхнув до камери відро свіжої води й гупнув ґратами, замкнувши їх.
Джаспер проштовхався вперед і зробив чималий ковток із горнятка, прив’язаного до ручки відра. Більша частина води вилилася йому на сорочку. Простягнувши горнятко Віланові, стрілець переконався, що той теж добряче змок.