Коли пальці торкнулися каміння, Інеж зі свистом вдихнула. Навіть крізь шкіру рукавичок вона відчувала сильне тепло цеглин. Без них її шкіра тієї ж миті перетворилася б на пухирі. Але вона не могла робити нічого іншого, лише триматися. Інеж полізла вгору — рука, потім нога, потім знову рука в пошуках наступної невеличкої тріщинки, наступної зачіпки на гладеньких, укритих кіптявою стінках.
Піт потік дівочою спиною. Вони намочили її одяг і мотузку у воді, але це не дуже й допомагало. Здавалося, усе тіло паленіє, наповнюється кров’ю, наче її повільно варять у власній шкірі.
Ступні гаряче пульсували. Вони стали важкими й незграбними, наче належали комусь іншому. Інеж спробувала сконцентруватися. Вона довіряла своєму тілу — добре знала власні сили й те, що точно може зробити. Іншу руку вгору, змушувала кінцівки співпрацювати, шукала ритм, але знаходила лише незграбні синкопи, що змушували м’язи тремтіти щоразу, коли вона тягнеться вгору. Вона простягнула руку до наступної западини, встромила туди пальці. «Лізь, Інеж».
Нога ковзнула. Пальці втратили контакт зі стіною, живіт скрутило, коли вона відчула власну вагу й вагу мотузки. Інеж ухопилася за камінь, запхала пальці до тріщини, Казові рукавички нап’ялися навколо вологих пальців. Її ступня знову шукала опори, але лише ковзала по цеглі. Потім інша нога теж почала сповзати. Дівчина глибоко вдихнула сухе повітря. Щось було не так. Вона ризикнула подивитися вниз. Далеко внизу мерехтіло червоним вугілля, але те, що вона побачила на своїх ступнях, шокувало її, змусило серце застрибати галопом. Гумове місиво. Підошви її черевиків — її ідеальних, улюблених черевиків — танули.
«Це нормально, — сказала вона собі. — Просто вхопися по-іншому. Перенеси вагу на плечі. Коли ти піднімешся вище, гума охолоне. Це допоможе тобі чіплятися». Здавалося, що стопи горять вогнем. Те, що Інеж побачила, що відбувається, якимось чином погіршило все, наче підошви сплавилися з її плоттю.
Дівчина кліпнула, щоб відігнати піт з очей, і підтяглася на кілька сантиметрів вище. Звідкись зверху пролунав дзвін Годинника Старійшин. Половина? Чи лише чверть? Вона мала рухатися швидше. Уже зараз мала б бути на даху й зав’язувати мотузку.
Інеж підштовхнула себе вище, але ноги лише забуксували на цеглі. Притислася всім тремтячим тілом до стіни й намагалася знайти точку опори. Там не було нічого, що могло її врятувати. Каз не прийде, щоб звільнити її, унизу не чекає сітка, щоб перервати падіння, лише вогонь приготувався заявити свої права на дівчину.
Інеж задерла голову в пошуках клаптика неба. Воно досі здавалося неймовірно віддаленим. Як далеко воно було? Двадцять футів? Тридцять? З таким самим успіхом це могли бути цілі милі. Вона помре тут повільно й жахливо, упавши на вугілля. Вони всі помруть, — Каз, Ніна, Джаспер, Матаяс, Вілан, — і це буде її провина.
«Ні! Ні, не буде!»
Вона піднялася ще на фут, — «Каз притяг нас сюди», — а потім іще на один. Змусила себе знайти наступну точку опори. «Каз і його жадібність». Вона не почувалася винною. Їй не було шкода. Вона просто розлютилася. Розлютилася на Каза за його готовність до такої неможливої роботи, на себе — за те, що погодилася з ним.
А чому вона так зробила? Щоб сплатити свої борги? Чи тому, що, незважаючи на здоровий глузд і найкращі наміри, вона дозволила собі відчути щось до виродка з Бочки?
Коли Інеж увійшла до салону Цьоці Гелін тієї ночі, котра була так давно, Каз Бреккер уже чекав, убраний в одяг найтемнішого сірого відтінку, спираючись на свій ціпок із головою ворона. Салон був умебльований у золотих і блакитно-зелених тонах. Одна стіна була цілком укрита павичевим пером. Інеж ненавиділа кожен сантиметр «Звіринцю», — вітальню, де вона й інші дівчата були змушені муркотіти й кліпати віями потенційним клієнтам, її спальню, котра була оздоблена так, що нагадувала якусь сміховинну версію сулійського каравану, прикрашену багряним шовком і сповнену ароматів ладану, — але салон Цьоці Гелін був навіть гіршим. Це була кімната для шмагання, де жінка демонструвала свою найгіршу лють.
Коли Інеж уперше прибула до Кеттердама, вона пробувала втекти. Її схопили за два квартали від «Звіринцю»: досі вбрана в шовки, приголомшена світлом і хаосом Західної Клепки, вона бігла, не розбираючи дороги, поки Коббет не стис свою м’ясисту руку на її потилиці й не потягнув назад. Гелін відвела її до салону й побила так сильно, що дівчина не могла працювати кілька тижнів. Минув місяць, а жінка тримала її в золотих ланцюгах, не дозволяючи навіть спуститися до вітальні. Коли Цьоця Гелін нарешті зняла кайдани, то сказала: «Ти винна мені місяць втраченого заробітку. Спробуй утекти ще раз — і я запхаю тебе до Пекельних Воріт за порушення угоди».