Темна тінь лягла на Казове обличчя.
— Якби це було шахрайство, я обіцяв би тобі, що ти будеш у безпеці. Пропонував би тобі щасливе життя. Не знаю, чи воно взагалі можливе в Бочці, але зі мною тобі точно його не бачити.
З якихось причин ці слова заспокоїли її. Краще знати жахливу правду, ніж солоденьку брехню.
— Добре, — відповіла Інеж. — 3 чого почнемо?
— Почнемо з того, що виберемося звідси й знайдемо тобі порядний одяг. І до речі, Інеж, — сказав Бреккер і повів її геть із салону, — ніколи більше не підкрадайся до мене.
Правда полягала в тому, що відтоді Інеж безліч разів пробувала підкрастися до нього, але жодного разу їй це не вдалося. Здавалося, що, одного разу побачивши її, Каз навчився помічати дівчину завжди.
Вона довірилася Бреккерові тієї ночі. Стала тією небезпечною дівчиною, котра, як він відчув, завжди ховалася всередині. Але помилкою було продовжувати вірити Казові чи брати на віру легенду, яку він вибудував навколо себе. Цей міф завів її сюди, у задушливу спеку, змусив балансувати між життям і смертю, наче листочок, що з останніх сил чіпляється восени за гілку. Врешті-решт Каз Бреккер був просто хлопчиком, а вона дозволила йому втягнути себе в таку халепу.
Інеж навіть не звинувачувала його. Вона сама дозволила собі потрапити в цю ситуацію, бо не знала, куди хоче рухатися далі. Серце — це стріла. Чотири мільйони крюґе, свобода, шанс на повернення додому. Вона сказала б, що прагнула саме цього. Але глибоко всередині не могла змиритися з думкою про вороття до батьків. Чи зможе вона розповісти мамі й татові правду? Чи зрозуміють вони, що вона робила все задля того, щоб вижити, не лише у «Звіринці», а й щодня після нього. Чи зможе вона покласти голову мамі на коліна й чи пробачить та їй? Що вони бачитимуть, коли дивитимуться на неї?
«Лізь, Інеж». Але де було те, куди варто рухатися? Яке життя чекає на неї після всіх страждань? Спина боліла. Руки стікали кров’ю. М’язи ніг здригалися від невидимого тремтіння, а шкіра, здавалося, готова злізти з тіла. Кожен ковток чорного повітря обпікав легені. Глибоко вдихнути не вдавалося. Вона вже не могла навіть зосередитися на сірій латці неба. Піт стікав із чола й застилав очі. Якщо вона здасться, то здасться за всіх — за Джаспера й Вілана, за Ніну та її фієрданця, за Каза. Вона не має права зробити це.
«Це вже не залежить від тебе, маленька рисе, — наспівував у голові голос Цьоці Гелін. — Як довго ти зможеш триматися за повітря?»
Спека сміттєспалювача огортала її, наче щось живе, наче пустельний дракон у своєму лігві, що ховався серед льодів, чекаючи на неї. Інеж знала межі свого тіла й те, що більше не має що дати. Вона зробила погану ставку. Отак просто. Листочок міг чіплятися за свою гілку, але він уже був мертвим. Питання лише в тому, коли він упаде.
«Ворушися, Інеж». Тато навчав її дряпатися вгору, довіряти мотузці та зрештою вірити у свої власні навички, бути впевненою, що якщо вона стрибне, то обов’язково опиниться з іншого боку. Чи чекатиме він на неї там? Інеж подумала про свої ножі, заховані на борту «Феролінда» — можливо, їх передадуть якійсь іншій дівчинці, що мріє стати небезпечною. Інеж прошепотіла їхні імена: Сан-Петір, Санта-Марія, Санта-Анастасія, Сан-Владімір, Санта-Лізабета, Санта-Аліна, що стала мученицею ще до того, як їй виповнилося вісімнадцять років. «Ворушися, Інеж». Стрибнути зараз чи просто дочекатися, поки тіло здасться?
Інеж відчула вологу на щоках. Вона плаче? Тепер? Після всього, що вона зробила й що зробили з нею?
І раптом вона почула м’яке поплескування, ніжний барабанний бій, що навіть не мав ритму. Вона відчула його щоками й обличчям. Почула, як він засичав, потрапивши на вугілля внизу. Дощ.
Прохолода й прощення. Дівчина задерла голову. Звідкись долинув дзвін — годинник вибив три чверті, але її це не турбувало. Дівчина чула лише музику дощу, котрий змивав піт і кіптяву, вугільний дим Кеттердама, фарбу для обличчя зі «Звіринцю», омивав скручену джутову мотузку й допомагав затвердіти гумі на змучених стопах Інеж. Він здавався їй благословенням, хоча дівчина знала, що Каз назвав би його просто погодою.
Тепер вона мусила швидко рухатися, поки каміння не стало слизьким, а дощ не перетворився на ворога. Вона змусила свої м’язи вигнутися, пальці приготуватися до пошуку й підштовхнула себе на фут угору, потім іще, знову й знову, бурмочучи вдячні молитви своїм святим. Ось він, ритм, з якого вона вибилася раніше, ховається в промовлених упівголоса модуляціях їхніх імен.
Але, навіть дякуючи, Інеж знала, що дощику недостатньо. Їй потрібна була буря — грім, вітер, повінь. Вона мріяла, щоб шторм зруйнував кеттердамські будинки насолоди, зірвав із них дахи й позривав двері з петель. Вона мріяла, щоб шторм здійняв хвилі на морі, заволодів кожним кораблем работорговців, розколов їхні щогли й розбив на друзки корпус на берегах, котрі не пробачають. «Я хочу викликати цей шторм», — думала дівчина. І чотирьох мільйонів крюґе могло вистачити. Вистачити для її власного корабля — невеличкого, лютого й навантаженого вогнепальною зброєю. Схожого на неї. Вона полюватиме за работорговцями та їхніми покупцями. Вони навчаться боятися, і всі знатимуть її ім’я. «Серце — це стріла. Йому потрібна ціль, до якої можна неухильно рухатися». Вона чіплялася за стіну, але нарешті Інеж мала мету, за яку могла міцно триматися і яка вела її догори.