Чи всі ці кроки привели його сьогодні сюди? У ці темні коридори? Це була не та помста, про яку Каз мріяв.
Ряди камер тягнулися далі й далі — безкінечні, неможливі. Йому не вдасться знайти Роллінза вчасно. Але це було неможливим лише до моменту, коли перестало бути таким, до миті, коли Каз побачив кремезну статуру, червоне обличчя крізь ґрати в залізних дверях. Це було неможливо лише до тієї миті, поки він не опинився перед камерою Пекки Роллінза.
Чоловік спав на боку. Хтось добряче відлупцював його. Каз спостерігав, як здіймаються й падають груди.
Скільки разів Каз бачив його після того, як уперше мигцем помітив біля крамниці з джином? Жодного разу не майнуло впізнавання. Каз більше не був дитиною; Пекка не мав жодних підстав упізнати в його рисах обдуреного хлопчика. І це доводило Каза до божевілля щоразу, коли їхні шляхи перетиналися. Це було неправильно. Обличчя Пекки — обличчя Герцуна — не стиралося з Казової пам’яті, витесане зазубреним лезом.
Тепер Каз завагався, відчуваючи в руці невеличку вагу відмикачок, котрі комахами скрутилися в його долонях. Хіба не цього він прагнув? Побачити Пекку розтоптаним, приниженим, жалюгідним. Роллінз втратив надію, а найкращі з його посіпак повмирали на списах. Може, цього було достатньо. Може, тепер він хотів від Пекки, щоб той лише дізнався, хто він такий, що він насправді зробив. Він міг організувати власний маленький суд, винести вирок і навіть виконати його.
Годинник Старійшин почав вибивати три чверті години. Він мусить іти. Не так багато часу залишилося, щоб потрапити до підвалу. Ніна чекатиме на нього. Усі чекатимуть.
Але він потребував цього. Він боровся за це. Звичайно, Каз уявляв усе інакше, але хіба є якась різниця? Якщо Пекку Роллінза вб’є якийсь безіменний фієрданський кат, ніщо вже не матиме значення. Каз отримає чотири мільйона крюґе, а Джорді ніколи не отримає помсти.
Замки у дверях легко піддалися Казовим відмикачкам.
Пекка розплющив очі й посміхнувся. Він узагалі не спав.
— Привіт, Бреккере, — сказав Роллінз. — Прийшов помилуватися?
— Не зовсім, — відповів Каз.
Двері за ним причинилися.
Частина п’ята
Крига не пробачає
27
Джаспер
«Де, у біса, вештається Каз?» Джаспер переминався з ноги на ногу біля сміттєспалювача, у вуха заповзав віддалений дзвін сирени й плутав думки. Жовтий Протокол? Червоний? Він не пам’ятав, котрий із них який. Увесь їхній план будувався довкола того, щоб ніколи не почути сирену.
Інеж закріпила мотузку на даху й кинула кінець униз, щоб інші могли вилізти. Джаспер відправив нагору разом із Матаясом і Віланом залишки мотузки, великі ножиці, котрі вдалося відшукати в пральні, і досі сируватий кривий гачок, який хлопець виготовив із залізних рейок від пральної дошки. Потім повитирав бризки дощу й вологу з підлоги в кімнаті зі сміттям і переконався, що ніде не залишилося ані клаптику мотузки й жодного сліду їхнього перебування тут. Зайнятися було нічим — лише чекати й панікувати, коли завила сирена.
Він чув, як перекрикуються люди, як гупають і тупотять угорі над стелею черевики. Будь-якої хвилини якісь вартові з гарною інтуїцією могли наважитися зазирнути до підвалу. Якщо вони упіймають його, шлях на дах стане очевидним. Він не лише спаплюжить свою справу, а й підставить усіх інших.
«Ну ж бо, Казе. Я чекаю на тебе». Усі вони чекали. Кілька хвилин тому до кімнати засапано забігла Ніна.
— Рухайся! — крикнула вона. — Чого чекаєш?
— На вас, — вигукнув у відповідь Джаспер. Але коли він запитав, де Каз, Нінине обличчя скривилося.