— Це бойове розфарбовування, — сказала вона не лише Ніні, а й собі. — Це знак, який я мушу прийняти.
— Він до того ж тимчасовий, — пообіцяла Ніна. — Я приберу його, щойно ми опинимося в гавані.
Гавань. Інеж подумала про «Феролінд» із його привітними стягами й спробувала зберегти в думках образ корабля, спостерігаючи, як павичеве перо всотується в шкіру.
Готові татуювання не пройшли б ретельної перевірки, тож залишалося тільки сподіватися, що таки пройдуть.
Нарешті всі підвелися. Інеж передбачала, що «Звіринець» прибуде із запізненням, — Цьоця Гелін любила справляти враження, — але вони мусили приготуватися на позиціях, щоб вирушити, коли настане час.
Тепер усі завагалися. Розуміння того, що вони можуть більше ніколи не побачитися, що дехто з них — а, можливо, навіть жоден — не переживе цієї ночі, важко повисло в повітрі. Шахрай, в’язень, блудний син, загублена Гриша, сулійська дівчинка, котра стала вбивцею, і хлопчик із Бочки, котрий став кимось іще гіршим.
Інеж обвела поглядом свою дивну команду. Босі й спітнілі, вони стояли у вкритих кіптявою в’язничних формах, а золоте світло від купола робило їхні розмиті повислою в повітрі мрякою риси ще привабливішими.
Що тримало їх разом? Жадібність? Безрозсудство? А може, це було лише усвідомлення того, що якщо хтось із них зникне цієї ночі, його ніхто не шукатиме. Мама й тато Інеж, вірогідно, і досі лили сльози за дитиною, котру вони втратили, але якщо Інеж помре сьогодні, ніхто не побиватиметься за тією дівчиною, якою вона стала. Вона не мала родини, — батьків, братів чи сестер, — лише людей, із котрими можна битися пліч-о-пліч. Можливо, за це також варто бути вдячною.
Першим заговорив Джаспер.
— Жодних плакальників, — сказав він, криво посміхнувшись.
— Жодних погребінь, — відповіли хором інші. Навіть Матаяс тихенько промовив ці слова.
— Якщо хтось із вас виживе, переконайтеся, щоб мене поклали в розкриту труну, — попросив Джаспер, закидаючи дві тонкі мотузяні бухти на плече й сигналізуючи Віланові йти за ним дахом. — Світ заслуговує на ще кілька миттєвостей із цим прекрасним обличчям.
Інеж лише трохи здивувалася, побачивши, яким багатозначним поглядом обмінялися Матаяс і Ніна. Щось між ними змінилося після битви з шуанцями, але дівчина не була певна, що саме.
Матаяс прочистив горло й незграбно штурхнув Ніну.
— На кілька слів? — запитав він.
Ніна штовхнула хлопця у відповідь, значно більше хизуючись, і дозволила йому відвести себе вбік. Інеж зраділа, бо теж хотіла залишитися на кілька хвилин із Казом наодинці.
— Я маю щось для тебе — почала вона й витягла його шкіряні рукавички з рукава в’язничної туніки.
Він витріщився на них.
— Як…
— Дістала їх з одягу в смітнику. Перед тим як лізти.
— Шість поверхів у темряві.
Вона кивнула. Не чекала слів подяки. Ані за те, що вилізла нагору, ані за рукавички, ані за будь-що.
Він повільно потягнувся за рукавичками, і дівчина побачила, як його бліді вразливі руки зникають у шкірі. Це були руки хитруна — довгі, граційні пальці, створені для того, щоб допитливо відчиняти замки, ховати монетки й змушувати речі зникати.
— Коли ми повернемося до Кеттердама, я забираю свою частку і йду з Покидьків.
Хлопець відвів погляд.
— Ти так і маєш зробити. Ти завжди була занадто гарною для Бочки.
Час було йти.
— Хай святі боронять твій шлях, Казе.
Хлопець ухопив її за зап’ястя.
— Інеж. — Його великий палець торкнувся того місця, де пульсує жилка, і пробігся до кінчика павичевого пера. — Якщо ми не вийдемо звідси, я хочу, щоб ти знала…
Дівчина чекала. Вона відчула, як усередині надія розправила крила, готуючись знову злетіти разом із довгоочікуваними Казовими словами. Силою волі вона змусила свої сподівання змовкнути. Ці слова ніколи не злетять із його вуст. Серце — це стріла.
Інеж потяглася уперед і торкнулася хлопцевої щоки. Подумала, що він знову може відхилитися або навіть відштовхнути її руку. За два роки, протягом яких вони з Казом билися пліч-о-пліч, складали глупої ночі плани, вдавалися до надзвичайних крадіжок, вирушали на таємні завдання й наспіх вечеряли смаженою картоплею, ковтаючи великі шматки гюцпоту, поспішаючи з одного місця в інше, це вперше вони торкнулися шкірою до шкіри без жодних перепон із рукавичок, пальт чи рукавів.
Дозволила собі потримати складену човником руку на його щоці. Казова шкіра була прохолодною й вологою від дощу. Він стояв нерухомо, але дівчина бачила, як він тремтить, наче бореться сам із собою.