Джаспер знав, що мав би гніватися на Каза за те, що пішов шукати Пекку Роллінза й розвалив їхній попередній план на шматки, а своєю новою схемою занурив їх у ще більшу небезпеку. Але коли вони з Віланом плазували дахом сектора дрюскеле до караульного приміщення, він був таким божевільно щасливим, що не міг злоститися. Його серце гупало, а адреналін потріскував у тілі й колов солодкавими голочками. Це трохи було схоже на вечірку, яку він якось відвідав у Західній Клепці. Хтось набрав у міський фонтан шампанського, і Джасперові знадобилося рівно дві секунди, щоб стрибнути туди, знявши черевики й роззявивши рота. Тепер його ніс і рот наповнювалися відчуттям ризику, яке дарувало запаморочення й віру в непереможність. Хлопець любив це й ненавидів себе за таку любов. Він мав би думати про роботу, про гроші, як вибратися з боргів, переконатися, що батько не постраждав від його блюзнірства.
Але коли в Джасперовій голові з’являлися такі думки, уся його свідомість нажахано відступала. Намагатися не померти — ось найкращий із можливих спосіб відволіктися.
Тим не менш Джаспер уважно стежив за звуками, які вони створювали тепер, коли були далеко від натовпу й хаосу посольства. Ця ніч належала дрюскеле. Грінґкелла була їхнім святом, і всі мисливці за відьмами безпечно укрилися на Білому острові. Ця будівля була, імовірно, найбезпечнішим місцем для нього й Вілана, яке можна було знайти цієї миті. Але її тиша видавалася важкою й моторошною. Тут не було верб чи фонтанів, як у посольстві. Ця частина Льодового Двору, як і в’язниця, ховалася від людських очей. Джаспер упіймав себе на тому, що нервово перекочував язиком балін, захований між зубами, і змусив себе припинити це, поки не активував його. Він був достеменно переконаний, що Вілан ніколи не забуде йому такої дурнуватої помилки.
Слухове вікно пірамідальної форми дозволяло роздивитися внизу щось схоже на тренувальну залу; підлога тут була прикрашена улюбленою дрюскеле головою вовка, а полиці гнулися під вагою зброї. Крізь наступну скляну піраміду хлопець побачив їдальню. Одну стіну займало велетенське серце, увінчане вовчою головою, вирізьбленою в камені. Інша стіна була прикрашена грандіозним прапором без чіткого візерунку — це була строката мішанина вузьких смужок тканини, здебільшого червоних і синіх, але траплялися й багряні. Джасперові знадобилося кілька хвилин, щоб зрозуміти, що він бачить.
— Святі, — прошепотів Фахей, відчувши легку нудоту. — Це кольори Гриші.
Вілан скосив очі.
— Прапор?
— Червоний — колір Корпуснійців, синій — Етерців, багряний — Матерців. Це все — клаптики кефти, котру гришники вдягають перед боєм. Усе це трофеї.
— Так багато?!
Сотні. Тисячі. «Я одягав би багряний, — подумав Джаспер, — якби приєднався до Другої армії». Він намагався віднайти в собі той бурхливий піднесений настрій, котрий вирував усередині кількома хвилинами раніше. Він завжди хотів, навіть прагнув ризикнути потрапити в полон і бути страченим як злодій і найманець. То чим була гіршою думка про те, що на нього полюватимуть як на Гришу?
— Рушаймо далі.
Так само, як в’язниця й посольство, караульне приміщення в секторі дрюскеле було зведене довкола внутрішнього дворика, тож кожен, хто заходив усередину, міг бути поміченим і розстріляним згори. Але через несправні ворота зубчаста стіна внутрішнього двору була такою ж безлюдною, як і решта будівлі. Тут поверхня брил лискучого чорного каміння, інкрустованого вовчими головами, освітлювалася похмурим синім полум’ям. З тих частин Льодового Двору, які побачив стрілець, це була єдина, котра мала не білий чи сірий колір. Навіть брама була зроблена з якогось чорного металу, котрий на вигляд здавався неймовірно важким.
Унизу виднівся охоронець. Він перехилився через арку караульного приміщення, на плечі висіла гвинтівка.
— Лише один? — здивувався Вілан.
— Матаяс казав: чотири вартові біля неробочих воріт.
— Може, Жовтий Протокол працює на нас? — припустив Вілан. — Їх могли відправити до в’язничного сектора або…
— Або дванадцять здорових фієрданців зайшли досередини погрітися.
Поки вони з крамариком спостерігали за вартовим, той відкрив бляшанку з юрдою й висипав собі до рота грудку сушених помаранчевих квітів. Він виглядав стомлено й розгублено, можливо, був засмучений тим, що мусить нести варту так далеко від розваг святкування Грінґкелли.
«Я не звинувачую тебе, — подумав Джаспер, — але скоро твоє життя стане значно захопливішим».