Скляний міст виріс перед дівчиною миготливою аркою, котра мерехтіла в синьому світлі ліхтарів на його вістрях. Усі люди навколо неї сміялися й чіплялися одне за одного, підіймаючись вище над крижаним ровом — його поверхня сяяла під ними, схожа на майже ідеальне дзеркало. Ефект був запаморочливий і бентежний: здавалося, що її занадто тісні вишиті черевички пливуть у повітрі. Схоже було, наче люди довкола йдуть узагалі по нічому.
Знову з’явилося неприємне відчуття, що це місце, імовірно, було зведене за допомогою сили Творця в якомусь віддаленому минулому. Фієрданці стверджували, що всю цю конструкцію збудував бог або Сьондж Еґмонд — один зі святих, у жилах котрого, як вони вірили, текла фієрданська кров. А люди в Равці почали переосмислювати дива святих. Чи справді це були дива, чи просто робота талановитих гришників? Чи був цей міст подарунком Джела? А може, давнім продуктом рабської праці? Чи був Льодовий Двір збудований іще до того, як з’явилися Гриші, щоб стати для фієрданців справжніми монстрами?
У найвищій точці арки вона вперше змогла роздивитися Білий острів і внутрішнє кільце. Дівчина побачила вдалині, що острів оточений іще однією захисною стіною. Із цієї зручної позиції було видно, що стіна зведена у формі здоровенної потвори — гігантського крижаного дракона, котрий огинав острів і ковтав свій власний хвіст. Ніна здригнулася. Вовки, дракони, що далі? У равканських легендах чудовиська чекали, поки їх розбудить заклик героя. «Що ж, — подумала вона, — ми зовсім не герої. Сподіваймося, що потвора не прокинеться».
Спуск із моста виявився ще більш запаморочливим, і Ніна зраділа, коли її ноги знову торкнулися твердого білого мармуру. Розквітлі вишневі дерева й сріблясті платанові живоплоти стояли обабіч мармурової доріжки, а варта з цього боку моста, без сумніву, здавалася розслабленішою. Охоронці, котрі стояли на варті, були вбрані в ретельно пошиту білу форму, оздоблену сріблястим хутром і не таким страшним сріблястим мереживом. Але Ніна пам’ятала, що казав Матаяс: коли ти просуваєшся ближче до центру кільця, рівень безпеки насправді підвищується, просто він стає менш помітним. Дівчина оглянула гостей, які разом із нею підіймалися слизькими сходами крізь розщелину між хвостом і ротом дракона. Скільки з них були справжніми гостями, шляхтичами, розважальниками? А скільки тут фієрданських солдатів чи замаскованих дрюскеле?
Натовп пройшов крізь відкрите кам’яне подвір’я й двері палацу до куполоподібного входу кількома поверхами вище. Палац був збудований із того самого чистого, білого, неприкрашеного мармуру, що й стіни Льодового Двору. Здавалося, усе тут було видовбано просто в льодовику. Ніна не могла сказати, чи втрутилися нерви або уява, чи насправді це місце було по-справжньому холодним, але її шкіра вкрилася сиротами, і дівчина змушена була боротися зі своїми зубами, щоб вони не клацали.
Ніна увійшла до безкрайньої округлої танцювальної зали, ущент заповненої людьми, котрі пили й танцювали під блискучою групою вовчих голів, витесаних із криги.
Тут було щонайменше тридцять скульптур тварин, котрі бігли чи стрибали; їхні боки волого блищали, щелепи були роззявлені, а морди повільно танули й час від часу крапали на юрбу. Натовп гомонів, і музику невидимого оркестру ледь можна було розібрати.
Годинник Старійшин почав вибивати десяту. Вона витратила забагато часу, щоб перейти той дурнуватий скляний міст. Ніні потрібно було краще роздивитися кімнату. Прямуючи до стрімких білих сходів, вона помітила дві знайомі постаті в затінку розташованого неподалік алькова. Каз і Матаяс. Їм вдалося. Тепер хлопці були вбрані в уніформи дрюскеле. Ніна поборола тремтіння. Видовище Матаяса в цих кольорах змусило зовсім інший холод пробрати її до кісток. Про що він думав, одягаючи форму? Вона дозволила собі на коротку мить зустрітися з ним поглядом, але прочитати щось у хлопцевих очах було неможливо. Те, що Каз був поруч із ним, трохи заспокоювало. Вона була не сама, і вони досі рухалися за розкладом.
Ніна не ризикнула кивнути, щоб показати, що впізнала їх, натомість продовжила підійматися сходами до балкона на другому поверсі, де змогла б краще роздивитися течії в натовпі. Цієї витівки її навчила в школі Зоя Назяленскі. Були певні шаблони в тому, як люди рухалися, як вони скупчувалися навколо моці. Кожен думав, що просто пливе за течією, прогулюється без жодної мети, але насправді всіх їх притягало до людей, котрі мають статус. Не було нічого дивного в тому, що кілька вихорів сконцентрувалися біля королеви Фієрди і її почту. «Дивно», — подумала Ніна, розглядаючи їхні білі мантії. У Равці білий був кольором служників. Корона не варта була того, щоб щось винюхувати, — два переплетені діамантові кістяки, котрі нагадували вкриті памороззю гілки.