— Просто підіймімо ворота, — прогарчав він розчаровано. — Ми активуємо Чорний Протокол, а потім просто стрілятимемо в лебідку, поки вона не здасться.
Вілан змахнув кучері з чола й коротко глипнув на стрільця. Джаспер побачив на його руках кров там, де з’явилися, а потім луснули пухирі, поки хлопчик пиляв кільце.
— Ти справді так любиш зброю?
Джаспер здвигнув плечима.
— Я не люблю вбивати людей.
— То що ж тоді?
Стрілець знову зосередився на ланцюзі.
— Не знаю. Звук. Те, як світ стискається до розмірів твоєї мішені. Я працював зі зброярем із Новозем’я, котрий знав, що я Творець. Ми вигадали кілька справді божевільних штук.
— Щоб убивати людей.
— Ти робиш бомби, крамарику. Тримай свій осуд при собі.
— Мене звати Вілан. І твоя правда. Я не маю права критикувати тебе.
— Не починай знову.
— Що?
— Погоджуватися зі мною, — відповів Джаспер. — Справжній шлях до краху.
— Мені теж не подобається сама ідея вбивства людей. Мені навіть хімія не подобається.
— А що подобається?
— Музика. Числа. Рівняння. Вони не такі, як слова. Вони… вони не плутаються.
— Якби тільки можна було розмовляти з дівчатами рівняннями.
Запала довга мовчанка, а потім, не відводячи очей від виїмки, яку вони зробили в кільці, Вілан запитав:
— Лише з дівчатами?
Джаспер поборов усмішку.
— Ні. Не лише з дівчатами.
Було справді прикро, що всім їм, імовірно, доведеться загинути цієї ночі. Годинник Старійшин почав вибивати одинадцяту. Стрілець зустрівся поглядом із Віланом. Їхній час вийшов.
Джаспер стрибнув на ноги, намагаючись змахнути металеві шматочки зі свого обличчя й сорочки. Чи витримає кільце достатньо довго. Чи занадто довго? Їм залишалося тільки почекати й дізнатися.
— На позиції.
Вілан зайняв своє місце біля правої ручки лебідки, а Джаспер ухопився за ліву.
— Приготувався почути звук, котрий стане нашим вироком? — поцікавився він.
— Ти ніколи не чув, як кричить мій татко, коли розлютиться.
— Це почуття гумору щораз більше пасує до Бочки. Якщо ми виживемо, я навчу тебе лаятися. На мій рахунок, — віддав команду Джаспер. — Нехай Льодовий Двір почує, що прийшли Покидьки, щоб кинути йому виклик.
Хлопець полічив від трьох до нуля, і вони почали крутити лебідку, обережно пристосовуючись до швидкості одне одного, не спускаючи очей з ослабленого кільця. Джаспер чекав якогось громового гуркоту, але, крім кількох скрипів і брязкань, механізм не видав ані звуку.
Повільно ворота кільцевої стіни почали підійматися. П’ять дюймів. Десять дюймів.
«Можливо, нічого не станеться, — подумав Джаспер. — Може, Матаяс набрехав або всі ці оповідки про Чорний Протокол просто вигадка, щоб люди навіть не намагалися відчинити ворота.»
Аж раптом забили дзвони Годинника Старійшин — голосно й полохливо, високо й наполегливо. Їхня луна ширилася, наче хвиля, що накочувалася на берег, звуки наштовхувалися один на одного, ревіли над Льодовим Двором, крижаним ровом, стіною. Сирена Чорного Протоколу запрацювала. Шляху назад уже не було. Вони одночасно відпустили ручки лебідки, дозволяючи воротам упасти з гуркотом на місце, але кільце все ж витримало.
— Ну ж бо, — благав Джаспер, умовляючи упертий метал. Кращий Творець напевно швидко впорався би з цією роботою. Творець під дією парем перетворив би кляте кільце на набір ножів для стейків і встиг би ще випити філіжанку кави. Але Джаспер не був жодним із них і його майстерності бракувало. Він ухопився за кільце й повиснув на ньому, використовуючи всю свою вагу, намагаючись добряче натиснути на метал. Вілан зробив те саме, і на якусь мить вони зависли, тягнучи за кільце, як двійко божевільних білок, котрі забули, як лізти вгору. Тепер вартові могли увірватися у двір будь-якої секунди, вони мусили припинити це безрозсудство й захистити себе. Ворота досі працювали. Вони провалили завдання.