Інеж ухопила Гелін за зап’ястя й різко крутонула праворуч. Жінка зойкнула, її коліна підкосилися, вартовий кинувся вперед, щоб упіймати її.
— Я кинула твою дівчину до крижаного рову, — прогарчала Інеж, ледь упізнаючи свій власний голос. Друга рука схопила Гелін за шию й стискала її. — І їй краще там, ніж із тобою.
Міцні руки смикнули дівчину, відриваючи її від жінки й відтягаючи назад.
Інеж задихалася, серце гупало. «Я могла б убити її, — думала дівчина. — Я відчувала її пульс під своїми долонями. Я мала б убити її».
Гелін звелася на ноги, скиглячи й покахикуючи, поки спостерігачі кинулися допомагати їй.
— Якщо вона тут, Бреккер теж мусить бути десь неподалік, — верескнула жінка.
Тієї ж миті, наче погоджуючись із нею, голосно й завзято задзеленькотіли дзвони Годинника Старійшин. Запала секунда приголомшеної бездіяльності. Потім ціла ротонда наче вибухнула подіями: вартові кинулися до своїх постів, командири вигукували накази.
Один із вартових, вочевидь капітан, сказав щось фієрданською. Інеж упізнала лише слово в'язниця. Він ухопився за шовк її мантії та закричав керчинською:
— Хто у твоїй команді? Яка ваша мета?
— Я не говоритиму, — відповіла Інеж.
— Ти навіть заспіваєш, якщо ми захочемо, — відрубав вартовий.
Гелін глибоко й низько засміялася від задоволення.
— Я побачу, як тебе повісять. І Бреккера теж.
— Міст закрито, — оголосив хтось. — Ніхто більше не вийде й не зайде на острів сьогодні.
Розлючені гості повернулися в пошуках когось, хто слухав би, вимагаючи пояснень.
Вартові потягли Інеж крізь внутрішній двір, повз витріщених роззяв і крізь ворота кільцевої стіни. Тим часом у повітрі лунав похоронний дзвін. Тепер вони не переймалися лагідністю й дипломатичністю.
— Я казала тобі, що ти знов одягнеш мої шовки, маленька рисе! — прокричала з внутрішнього двору Гелін. Ворота вже опускалися: згідно з Чорним Протоколом вартові мусили запечатати все. — Тебе повісять у них.
Ворота голосно затріснулися, але Інеж могла заприсягнутися, що досі чула, як регоче Гелін.
34
Ніна
Ніна молилася, щоб її паніки не було помітно. Чи впізнав її Брум? Він виглядав достоту так само: довге золотаве волосся, котрого на скронях уже торкнулася сивина, витягнута щелепа з охайною борідкою, уніформа дрюскеле — сріблясто-чорна з прикрашеним срібною вовчою головою правим рукавом. Вона не бачила його вже понад рік, але ніколи б не змогла забути цього обличчя чи рішучої блакиті очей.
Останнього разу, коли вона перебувала в компанії Ярла Брума, він пихато дивився на Матаяса і його побратимів-дрюскеле в трюмі корабля. Матаяс. Чи бачив він Брума, свого старого наставника, котрий був живим і розмовляв із Ніною? Чи спостерігав він за ними просто зараз? Вона подолала бажання ретельно оглянути натовп у пошуках бодай якого сліду його чи Каза.
Знову ж таки, у трюмі корабля було темно, а вона була однією з групи в’язнів — наляканих і спраглих. Тепер Ніна чиста й пахне парфумами. Її волосся має інший колір, а шкіру вкриває пудра. Дівчина раптом відчула вдячність за свій абсурдний костюм. Зрештою, Брум був лише чоловіком. Хотілося б сподіватися, що Інеж мала рацію й він бачитиме лише рудоволосу каелянку з дуже глибоким вирізом на сукні.
Ніна зробила глибокий реверанс і подивилася на Брума крізь вії.
— Дуже приємно.
Він окинув поглядом її фігуру.
— Може бути. Ви з «Будинку екзотики», чи не так? Кеп є ном?
— Номме Фіанна, — відізвалася вона каельською. Чи перевіряв він її? — Але ви можете мене називати так, як забажаєте.
— Я гадав, що каелянки зі «Звіринцю» носять червоні мантії кобилок.
Ніна надула губи.
— Наша новоземка наступила на неї й порвала мені пруг. Думаю, вона навмисне так зробила.
— Проклята дівка. Знайдімо її й покараймо?
Ніна стримала смішок.
— Як ви збираєтеся це зробити?
— Кажуть, що покарання має відповідати злочину, але мені здається, що воно повинне підлаштовуватися під злочинця. Якби ви були моєю полоненою, я б зробив усе, щоб вивчити, що вам подобається чи не подобається. І, звісно ж, ваші страхи.
— Я безстрашна, — відповіла Ніна, підморгуючи.