Матаяс стягнув головний ключ із Брумової шиї й затягнув чоловіка до порожньої камери, притуливши в сидячому положенні до стіни. Хлопець ненавидів те, що мусить залишати командира тут. Чоловік сидів, схиливши підборіддя на груди, незграбно розкинувши ноги й втративши всю гідність. Хлопець ненавидів думку про те, яка ганьба впаде на чоловіка, на воїна, котрого зрадив той, кому він довіряв. Він добре знав, як це боляче.
Матаяс швидко притисся чолом до Брумового лоба. Він знав, що наставник не почує його, але все одно промовив ці слова:
— Життя, яким ви живете, ненависть, яку ви відчуваєте, — це отрута. Я вдосталь її напився.
Хлопець зачинив двері камери й поквапився коридором до Ніни, до чогось значно більшого.
36
Джаспер
Джаспер чекав біля бійниці в стіні. Це був притулок для снайпера, ідеальне місце для такого хлопця, як він. «Що ми робитимемо?» — розмірковував він. Але його кров вирувала, гвинтівка висіла на плечі, світ знову сповнився сенсу.
То де ж вартові? Джаспер чекав, що вони миттю забіжать до внутрішнього двору, щойно вони з Віланом активують Чорний Протокол.
— Я впорався! — крикнув позаду нього крамарик.
Джасперові геть не подобалося, що потрібно було залишити вигідну високу позицію, перш ніж вони зрозуміють, проти чого виступатимуть, але часу було обмаль, а їм необхідно було потрапити на дах.
— Гаразд, ходімо.
Вони збігли вниз сходами. Коли хлопці вже збиралися вибігти з арки караульного приміщення, до внутрішнього двору заскочило шестеро вартових. Джаспер рвучко зупинився й витяг руку.
— Повернися, — наказав він Віланові.
Але хлопчик показував на щось з іншого боку двору.
— Дивись.
Вартові рухалися не в напрямку караульного приміщення; уся їхня увага зосередилася на чоловікові в одязі оливкового кольору, котрий стояв поруч із кам’яною брилою. «Ця форма…»
Жінка пройшла крізь стіну. Постать, зіткана з миготливого туману, котра з’явилася позаду незнайомця, була убрана в такі самі оливкові шати.
— Плинороби, — сказав Вілан.
— Шуанці.
Вартові відкрили вогонь, і Плинороби зникли, а потім знову з’явилися перед солдатами й підвели руки.
Охоронці закричали й покидали зброю. Навколо них пульсувало червоне марево. Воно ставало густішим, а вартові лементували. Здавалося, що їхня плоть всихається просто на кістках.
— Це їхня кров, — здогадався Джаспер. Жовч підступила до горла. — Усі святі, Плинороби випускають із них кров. Їх вичавили до останньої краплі.
Кров збиралася в мінливі калюжі з нечіткими контурами людських тіл, ширяла в повітрі слизькими тінями, мокрими й червоними, наче гранат, а потім проливалася на землю тієї самої миті, коли вартові падали, а шкіра звисала з їхніх висушених тіл гротескними зморшками.
— Повертаймося на сходи, — прошепотів Джаспер, — мусимо забиратися звідси.
Але було занадто пізно. Жінка-Плинороб зникла. Наступної миті вона вже була на сходах. Жінка балансувала на бильцях, стоячи на руках, а її черевики штовхнули Вілана в груди, відкидаючи хлопчика на Джаспера. Вони обидва гепнулися на чорне каміння внутрішнього двору.
Гвинтівку вирвали з Джасперових рук і з брязкотом кинули вбік. Він спробував встати, але Плинороб ударив його по потилиці. Так вони й лежали удвох із Віланом, а Плинороби нависали, наче дві башти. Вони підвели руки, і Джаспер побачив, як тонесеньке червоне марево з’явилося довкола нього. Зараз його теж осушать. Хлопець відчув, як сили почали полишати його. Поглянув праворуч, але гвинтівка була занадто далеко.
— Джаспере, — прохрипів Вілан. — Метал. Твори. — І раптом закричав.
У раптовому спалаху Джаспер зрозумів усе. Це була битва, яку не можливо виграти зброєю. Він не мав часу на роздуми, не мав часу на сумніви.
Хлопець не зважав на біль, котрий розривав його шкіру, він зосередився на дрібних шматочках металу, що причепилися до його одягу — ошурки й невеличкі частинки перерізаного кільця з ланцюга воріт. Він не був гарним Творцем, але вони не очікували, що він узагалі виявиться Творцем. Джаспер різко витягнув руки вперед — і шматочки металу вилетіли з його форми мерехтливою хмаркою, котра на коротку мить зависла в повітрі, а потім вистрілила в Плиноробів.