Якщо фієрданці захочуть перетнути ущелину, їм доведеться перелетіти її.
— У нас є танк і рів, — підсумувала Ніна.
— Залазьте! — закаркав Вілан.
Вони вилізли на обидва боки танка, щосили хапаючись за кожну виїмку чи край металу, і на найвищій швидкості покотилися дорогою в напрямку гавані.
Коли вони загуркотіли повз ліхтарі, люди виходили з будинків, щоб подивитися, що сталося. Ніна спробувала уявити, який вигляд має їхня дика банда в очах фієрданців. Що вони бачать, коли висувають голови з відчинених вікон і дверей? Гурт дітей, котрі обліпили танк, пофарбований у кольори фієрданського прапора, улюлюкає й несеться вперед, наче якісь божевільні, що заблукали, ідучи з параду: дівчина в багряному шовку й хлопець із кучерями кольору червоного золота визирають з-за зброї; четверо мокрісіньких людей щосили тиснуться до боків — шуанський хлопчик у тюремному одязі, двійко заляпаних дрюскеле й Ніна — напівгола дівчина в обрізках синьо-зеленого шифону, котра кричить: «Ми маємо рів!»
Коли вони в’їхали до міста, Матаяс гукнув:
— Вілане, скажи Джасперові триматися західних вулиць.
Крамарик пірнув усередину, і танк повернув на захід.
— Це район складів, — пояснив Матаяс. — Безлюдний уночі.
Танк проторохкотів і пробрязкотів бруківкою, нахиляючись праворуч і ліворуч на бордюрах і повертаючись назад, намагаючись уникнути нечисленних перехожих, а потім поквапився в район гавані, минаючи шинки, крамнички й портові каси.
Кувей нахилив голову назад, його обличчя засвітилося від радості.
— Я відчуваю запах моря, — повідомив він щасливим голосом.
Ніна теж відчувала його. Десь удалині миготів маяк. Ще два квартали — і вони опиняться на причалі й на свободі. Тридцять мільйонів крюґе.
З її й Матаясовою часткою вони зможуть поїхати, куди заманеться, і жити тим життям, яке самі собі оберуть.
— Майже приїхали, — крикнув Вілан.
Вони повернули за ріг, і Нінин шлунок провалився кудись униз.
— Стій! — закричала вона. — Стій!
Можна було не турбуватися. Танк підстрибнув і зупинився, ледь не скинувши її із сідала. Причал лежав просто перед ними, а за ним була гавань, у котрій на вітрі майоріли прапори тисячі кораблів. Година була пізня, причал мав би вже спорожніти. Натомість він був переповнений військами, — шеренга за шеренгою в сірому однострої, щонайменше двісті солдатів, — і кожен ствол кожного пістоля був націлений на них.
Ніна досі могла чути дзвони Годинника Старійшин. Вона озирнулася через плече. Льодовий Двір нечітко вимальовувався над гаванню, високо всівшись на стрімчаку, наче похмура чайка з розкуйовдженим пір’ям. Його білі стіни, підсвічені знизу, променіли на фоні нічного неба.
— Що це? — запитав у Матаяса Вілан. — Ти ніколи не казав…
— Вони, певно змінили процедуру розгортання військ.
— Усе інше було незмінним.
— Я ніколи не бачив, як розгортається Чорний Протокол, — гиркнув Матаяс. — Можливо, у гавань завжди направляють війська. Не знаю.
— Тихіше, — сказала Інеж. — Просто припиніть.
Ніна підскочила, коли над юрбою пролунав голос. Він сказав спочатку фієрданською, потім равканською, потім керчинською й нарешті шуанською:
— Відпустіть в’язня Кувея Юл-Бо. Покладіть вашу зброю й відійдіть від танка.
— Вони не можуть просто відкрити вогонь, — зауважив Матаяс. — Не ризикуватимуть поранити Кувея.
— Їм і не доведеться, — сказала Ніна. — Дивись.
Крізь ряди солдатів вели змарнілого в’язня в червоній кефті. Його сплутане волосся падало на чоло, він хапався за рукав найближчого вартового й гарячкувато ворушив губами, наче повідомляючи якусь розпачливу мудрість. Ніна знала: він благає про парем.
— Серцетлумачник, — похмуро сказав Матаяс.
— Але він так далеко, — заперечив Вілан.
Ніна похитала головою.
— Не має значення.
Чи тримали вони його тут разом з усіма військами, розташованими в Нижньому Дієрнгольмі? Чому б і ні? Він був кращою зброєю, ніж будь-який револьвер чи танк.
— Я бачу «Феролінд», — пробурмотіла Інеж. Вона показала на доки, що виднілися зовсім близько від них. Ніні знадобилася якась мить, але потім вона помітила керчинський прапор і радісний вимпел «Ханрад Бей», що розвівався поруч із ним. Вони вже були зовсім поруч.