— Ти хотів Юл-Баюра. Ти хотів отримати формулу парем.
Ван Ек підтвердив правдивість здогадки простим кивком.
— Нейтралітет — це розкіш, якою Керч насолоджувався занадто довго. Члени Ради думають, що їхні статки захистять їх, що вони можуть зручніше вмоститися в кріслі й лічити свої гроші, поки цілий світ чвариться.
— А ти знаєш щось краще?
— Безумовно, я знаю. Юрда парем — це не той секрет, який можна приховати, розтрощити чи закопати в схованку в хатинці на кордонах Новозем’я.
— Тож усі твої бесіди про торгові потоки й обвал ринків…
— О, це станеться точнісінько так, як я передбачав, пане Бреккер. Я розраховую на це. Щойно Торговельна Рада отримала повідомлення від Бо Юл-Баюра, я почав скуповувати поля юрди в Новозем’ї. Коли парем відкриється світові, кожна країна, кожен уряд вимагатиме нових постачань юрди, щоб використати її на своїх гришниках.
— Хаос, — підсумував Матаяс.
— Так, — радісно погодився Ван Ек. — Прийде хаос, і я стану його володарем. Його дуже заможним володарем.
— Ти забезпечуватимеш работоргівлю й смерть гришників по всіх усюдах, — сказала Інеж.
Ван Ек вигнув брову.
— Скільки тобі, дівчинко? Шістнадцять? Сімнадцять? Народи досягають вершин і падають. Ринки створюються й зникають. Коли сила переходить до інших, хтось завжди страждає.
— Коли вигода переходить! — крикнув у відповідь Джаспер.
Вираз Ван Екового обличчя залишався незворушним.
— А хіба це не одне й те ж?
— Коли Рада дізнається… — почала Інеж.
— Рада ніколи про це не почує, — увірвав її Ван Ек. — Як ти гадаєш, чому я вибрав своїми фаворитами мерзотників із Бочки? Ох, ви винахідливіші й значно розумніші за інших найманців, тут не посперечаєшся. Але важливіше те, що вас не шукатимуть.
Крамар підвів руки. Плинороби покрутили своїми долонями. Каз почув крик і озирнувся, щоб побачити, як водяна маса нечіткими обрисами застигла над Ротті. Вона рвонула вниз, на баркас, розтрощивши його на друзки, а хлопець пірнув у море, шукаючи захисту.
— Ніхто з вас не покине цього острова, пане Бреккер. Ви всі зникнете, і ніхто не перейматиметься. — Він знову підвів руку, і Плинороби відгукнулися. Велетенська хвиля прогуркала в напрямку «Феролінда».
— Ні! — крикнув Джаспер.
— Ван Еку! — вигукнув Каз. — Твій син на тому кораблі.
Крамарів погляд зачепився за Нечисторукого. Він дунув у свисток. Плинороби застигли, чекаючи подальших інструкцій. Ван Ек неохоче опустив руку. Вони дозволили хвилі впасти, не завдавши жодної шкоди. Переміщена морська маса хлюпнула в борт «Феролінда».
— Мій син? — перепитав крамар.
— Вілан Ван Ек.
— Пане Бреккер, вам точно відомо, що місяць тому я викинув свого сина з дому разом із його пожитками.
— Я знаю, що ти писав йому щотижня, відколи він залишив твій маєток, благаючи його повернутися. Чоловік, який не піклується про свого єдиного сина й спадкоємця, так не поводиться.
Ван Ек зареготав — теплим, майже товариським приглушеним сміхом, але краї той мав зазубрені й гіркі.
— Дозвольте мені розповісти вам про мого сина. — Він випльовував слова так, наче на губах була отрута. — Він мав бути спадкоємцем одного з найбільших статків у Керчі, цілої імперії з корабельними рейсами, котрі прямують по цілому світу. Імперії, яку збудували мій батько й батько мого батька. Але мій син, хлопчик, від якого чекали, що він керуватиме грандіозною імперією, не може зробити навіть того, що може семирічна дитина. Він уміє розв’язувати рівняння. Уміє малювати і якнайвишуканіше грати на флейті. Чого мій син не вміє, пане Бреккер, це читати. Не вміє писати. Я наймав найкращих викладачів із кожного куточка цього світу. Я пробував спеціалістів, стимуляції, шмагання, гіпноз. Урешті я навіть прийняв, що Ґхезен вважав за потрібне проклясти мене й покарати недоумкуватою дитиною. Вілан — хлопчик, котрий ніколи не стане чоловіком. Він — ганьба мого дому.
— Листи… — промовив Джаспер, і Каз побачив лють на його обличчі. — Ти не благав його повернутися додому. Ти глузував із нього.