Це була одна з найбільших змін, яку подарував банді Каз. Він дав звичайним торговцям і законним бізнесменам можливість придбати частку «Воронячого клубу». Спочатку вони були налаштовані скептично, переконані, що це чергове шахрайство, але йому вдалося залучити їх до справи мізерними ставками й зібрати достатньо грошей, щоб купити напівзруйнований старий будинок, дати йому лад і заснувати клуб. Ті перші інвестори отримали чималі прибутки. Принаймні так казали. Інеж ніколи не знала, які оповідки про Каза були правдивими, а які — чутками, котрі він сам розпускав для своєї ж вигоди. Вона знала лише, що теоретично він міг обдурити якогось бідного чесного крамаря й видурити всі його зароблені за ціле життя статки, щоб відкрити «Воронячий клуб».
— Я маю для тебе роботу, — сказав Каз, роздивляючись цифри за попередній день. Він кидав на сторінку швидкий погляд, і та відкладалася в його пам’яті. — Як ти ставишся до мільйона крюґе?
— Такі гроші — не дар, а прокляття.
— Моя маленька сулійська ідеалістка. Усе, що тобі потрібно, — повний живіт і відкриті шляхи? — поцікавився він, не приховуючи знущання.
— І легке серце, Казе. — Це було непросто.
Тепер він засміявся просто їй у вічі та пішов до дверей своєї невеличкої спальні.
— Не сподівайся на це. Я радше візьму готівкою. То тобі потрібні гроші чи ні?
— Ти не з тих, хто роздає подарунки. То що за робота?
— Неможлива місія, котра майже точно закінчиться смертельно, шансів обмаль, але якщо ми впораємося… — Він зробив паузу, піднісши пальці до ґудзиків свого жилета, і мав відсторонений, майже замріяний вигляд. Нечасто в його скрипучому голосі можна було почути таке захоплення.
— А ми впораємося? — поцікавилася Інеж.
Каз посміхнувся, і його посмішка була несподіваною та різкою, наче гуркіт грому. Очі стали майже чорними, кольору гіркої кави.
— Ми будемо королями й королевами, Інеж. Королями й королевами.
— Гм-м-м… — протягла вона непевно, удаючи, що перевіряє один зі своїх ножів, вирішивши проігнорувати посмішку. Каз не був легковажним хлопчиком, що всміхається й будує разом із нею плани. Він був небезпечним гравцем, котрий завжди підлаштовував усіх під себе.
«Завжди», — суворо нагадала собі дівчина.
Інеж відводила очі, збираючи папери в стоси, поки Каз знімав жилет і сорочку. Вона сама не розуміла, радіє чи ображається, що він не звертає на неї уваги.
— Як довго нас тут не буде? — урешті запитала дівчина, кидаючи швидкий погляд крізь відчинені двері. Каз увесь був схожий на жмут м’язів і рубців, але мав лише два татуювання — покидькового ворона з кубком на передпліччі й чорну літеру R трохи вище, на біцепсі. Вона ніколи не питала, що це означає.
Інеж звернула увагу на хлопцеві руки, коли він зняв рукавички й занурив ганчірку у воду. Він ніколи не знімав рукавички за межами цієї кімнати, і, наскільки їй було відомо, ніхто, крім неї, цього не бачив. Хай би яку ваду він приховував, Інеж не помітила жодного її сліду, лише тонкі пальці зломщика і яскраву тінь рубця, що залишився від якоїсь із давніх вуличних бійок.
— Кілька тижнів, можливо, місяць, — відповів Бреккер, проводячи вологою ганчіркою по руках і карбованих грудях; цівки води стікали його тілом.
«Заради святих», — подумала Інеж, відчуваючи, як спалахують щоки. У «Звіринці» вона втратила майже всю скромність, але насправді є ж якісь межі. Що сказав би Каз, якби вона раптом роздяглася й почала митися в нього на очах? «Мабуть, сказав би не захляпати стіл», — майнула сердита думка.
— Місяць? — перепитала. — Ти впевнений, що можеш зникнути, коли Чорні Вістря так прагнуть помсти?
— Це виправданий ризик. До речі, поклич до мене Джаспера й Маззена. Я хочу бачити їх ще до світанку. І мені потрібно, щоб завтра вночі Вілан чекав на мене у «Воронячому клубі».
— Вілан? Якщо йдеться про велику роботу…
— Просто виконуй.
Інеж склала руки на грудях. Однієї миті він змушує її шарітися, а наступної вона вже хоче вбити його.
— Ти не збираєшся нічого мені пояснити?
— Коли ми зустрінемося всі разом. — Хлопець натягнув нову сорочку, але забарився, застібаючи комірець. — Це незвичайне завдання, Інеж. Це робота, на яку ти можеш пристати чи від якої можеш відмовитися, якщо так вирішиш.
У голові задзвенів тривожний дзвіночок. Вона щодня перебувала в небезпеці на вулицях Бочки. Вона вбивала для Покидьків, крала, підстрілювала поганих і добрих, і Каз ніколи не казав, що якесь із завдань відрізнялося від команди, яку необхідно виконувати. Такою була ціна, на яку вона погодилася, коли Пер Гаскель викупив її угоду й звільнив зі «Звіринцю». То чому ж саме ця робота відрізняється?