Каз нарешті закінчив застібати ґудзики, одягнув вугільно-чорний жилет і кинув їй щось. Річ змигнула в повітрі, і дівчина впіймала її однією рукою. Розкривши долоню, Інеж побачила масивний рубіновий затискач для краватки, оплетений золотим лавровим листям.
— Заховай.
— Це чиє?
— Тепер наше.
— А чиїм було?
Бреккер стояв мовчки. Він узяв пальто й почав зчищати щіткою висохлий бруд.
— Когось, хто мав би подумати двічі, перш ніж нападати на мене.
— Нападати?
— Ти чула.
— Хтось учинив на тебе напад?
Він подивився на дівчину й коротко кивнув. Тривога обвилася навколо неї, наче змія, і стиснула своїми неспокійними шарудливими кільцями. Ніхто не міг контролювати Каза. Він був найжорстокішим, найжахливішим із тих, хто ходив манівцями Бочки. Вона покладалася на це. Та й він також.
— Такого більше не станеться, — пообіцяв він.
Каз узяв пару чистих рукавичок, підкинув свій ціпок угору й попрямував до дверей.
— Я повернуся за кілька годин. Поклади Де Каппеля, якого ми винесли з Ван Екового будинку, до сховища. Здається, він лежить скручений у мене під ліжком. Ледь не забув: замов мені нового капелюха.
— Будь ласка.
Каз важко зітхнув, готуючись до трьох болючих сходових просвітів. Озирнувся через плече й сказав:
— Будь ласка, люба моя Інеж, скарб мого серця, чи не зробиш ти мені таку послугу й не замовиш новий капелюх?
Інеж багатозначно подивилася на його ціпок.
— Бажаю, щоб ти спускався довго, — сказала вона, вилізла на бильце й ковзнула вниз, наче масло на пательні.
5
Каз
Каз ішов уздовж Східної Клепки в напрямку гавані, минаючи перші вулиці азартного району Бочки. Огидні переплетення провулків і кілька незначних водних шляхів, знані як Бочка, були поділені двома основними каналами: Східною й Західною Клепками, — і кожен із них обслуговував свою клієнтуру. Будівлі Бочки відрізнялися від будинків деінде в Кеттердамі — більші, ширші, розмальовані в усі можливі крикливі кольори, вони вимагали уваги тих, хто повз них проходив. «Скринька скарбів», «Золота дуга», «Човен Ведделя». Найкращі азартні зали були значно північніше, у розкішних маєтках Ліду, у тій частині каналу, що була ближча до гавані; вони зручно розташовувалися: так, щоб приваблювати туристів і моряків, що заходили в порт.
«Але не „Воронячий клуб“», — подумав Каз, роздивляючись чорно-малиновий фасад. Чимало було зроблено, щоб змушувати туристів і купців, спраглих до ризику, вирушати так далеко на південь, щоб розважитися. Наближалася четверта година ранку, а на вулицях досі блукали юрби людей. Каз спостерігав, як людський потік минав чорні колони галереї під пильним оком ворона з окисненого срібла, котрий розгорнув свої крила над дверима. «Боже, благослови дурників, — подумав хлопець. — Благословенні будьте всі добряки й великодушні люди, які ладні так просто спустошити свої гаманці й наповнити скарбницю Покидьків та ще й називають це гарно проведеним часом».
Він побачив закликайл, котрі вигукували щось потенційним клієнтам, пропонували безкоштовні напої, гарячу й запашну каву й найчеснішу гру в цілому Кеттердамі. Привітався кивком і попрямував на північ.
У Клепці лише ще одне азартне лігво мало для нього значення: «Смарагдовий палац» — найбільша гордість і радість Пекки Роллінза. Будинок був огидного зеленого кольору, прикрашений штучними деревами, що гнулися від золотих і срібних монет. Уся споруда була оформлена як данина каельському спадку Роллінза й усій його банді — Десятицентовим Левам. Навіть дівчата, що працювали за столами й стійками з фішками, були одягнені в блискучий зелений шовк, а волосся мали пофарбоване в темний ненатуральний червоний колір, щоб нагадувати панянок із Мандрівного Острова. Минаючи «Смарагдовий палац», Каз подивився вгору, на фальшиві золоті монети, і дозволив собі розлютитися. Гнів був потрібний сьогодні як згадка про те, що він утратив чи на чому може розжитися. Гнів був потрібний йому, щоб підготуватися до цієї безрозсудної спроби.
— Цеглинка за цеглинкою, — пробурмотів Бреккер. Це були єдині слова, котрі тримали хлопцеву лють під контролем, котрі не дозволяли йому ввірватися в золоті із зеленим двері, вимагаючи приватної аудієнції в Роллінза, і перерізати тому горло. Цеглинка за цеглинкою. Ця обіцянка допомагала йому спати вночі, вела його щодня й не дозволяла привиду Джорді наблизитися ні на крок. Тому що швидка смерть була б подарунком для Пекки Роллінза.