Каз пам’ятав, як Інеж уперше побачила маску шакала у вітрині. Вона не могла змовчати й презирливо кинула: «Справжні сулійські провісники трапляються рідко. Вони святі люди. Ці маски, котрими ви тут розкидаєтеся, наче сувенірами з вечірки, для нас священні».
— Я бачив, як сулійські провісники займалися своїм ремеслом у караванах і на кораблях задоволень, Інеж. Там вони не скидалися на таких уже святих.
— Це були удавальники. Перетворюються на клоунів для тебе й таких, як ти.
— Таких, як я? — засміявся Каз.
Вона змахнула рукою з відразою:
— Шевраті. Не знають нічого. Вони сміються з вас під своїми масками.
— Не з мене, Інеж. Я ніколи не дам і ламаного шеляга, щоб почути про свою долю — байдуже, від шахрая чи святого.
— Доля має плани на всіх нас, Казе.
— То це доля вирвала тебе із сім’ї та запхала до будинку розпусти в Кеттердамі? Чи тобі просто не пощастило?
— Поки що я не впевнена, — відповіла дівчина холодно. У такі моменти Бреккеру здавалося, що вона ненавидить його.
Каз прокладав собі шлях у натовпі, залишаючись тінню у вирі барв. Кожен з основних будинків задоволення мав свою особливість, щось більш прикметне, ніж в інших. Хлопець минув «Сині квіти Сафо», «Лизунів», бородатих чоловіків, що сердито зиркали з вікон «Кузні», «Обскуру», «Вербовий прутик», білявок із вологим блиском в очах у «Будинку снігу» і, звісно ж, «Звіринець», або, як його ще називали, «Будинок екзотики», де Інеж змушували носити штучні сулійські шовки. Помітив Цьоцю Гелін, котра улещувала клієнтів у вкритій позолотою вітальні, убрана в павичеве пір’я і з казковою діамантовою стрічкою на шиї. Вона керувала «Звіринцем», купувала дівчат і стежила, щоб ті поводилися пристойно. Побачивши Каза, жінка стисла губи в тонесеньку лінію та підняла свій келих — швидше погрозливо, аніж привітно, але хлопець проігнорував це й попрямував далі.
Будинок «Білої троянди» був одним із найрозкішніших маєтків Західної Клепки. Він мав власний причал, а фасад із білого блискучого мармуру робив його схожим на садибу крамаря, а не на бордель. Віконні рами завжди були оповиті ліанами білих троянд, і їхній терпкий солодкий аромат ширився цілим приканальним районом.
У вітальні пахло навіть приємніше. Тут стояли велетенські алебастрові вази, заповнені білими квітами; чоловіки й жінки — декотрі в масках чи вуалях, а дехто з відкритим обличчям — чекали на канапах зі слонової кістки, попиваючи маленькими ковтками вино, що майже не мало кольору, і насолоджуючись невеликими ванільними тістечками, просякнутими мигдальним лікером.
Хлопець за стійкою був убраний в оксамитовий костюм кремового кольору й носив у бутоньєрці білу троянду. Його волосся було так само білим, а очі безбарвними — він скидався на альбіноса, але Каз випадково дізнався, що хлопцеву зовнішність змінив котрийсь найманець-Гриша, щоб той цілком відповідав інтер’єрові.
— Пане Бреккер, — промовив хлопець, — Ніна приймає клієнта.
Каз кивнув і прослизнув у коридор за трояндовим деревом у горщику, упоравшись зі спокусою заховати носа в комірець. Вуйко Фелікс, котрий керував «Білою трояндою», полюбляв казати, що його дівчатка такі ж солоденькі, як і квіти. Але він дурив клієнтів — це був особливий сорт троянд, єдиний достатньо витривалий, щоб вижити у вологому кліматі Кеттердама, котрий не мав природного запаху. Усі квіти ароматизували штучно.
Бреккер простягнув руку до панелі за горщиком із деревом і притиснув великий палець до жолобка в стіні. Та від’їхала вбік, і хлопець рушив нагору гвинтовими сходами, котрими користувався лише персонал.
Кімната Ніни розташовувалася на третьому поверсі. Двері до спальні поруч були відчинені, і всередині не було нікого, тож Каз прослизнув до неї, підійшов до натюрморта, що висів на стіні, і притиснув обличчя поруч із ним. Кожен бордель мав такі оглядові вічка. З одного боку, це допомагало переконатися, що співробітники працювали чесно й були в безпеці, а з іншого, — пропонувало додаткову можливість для тих, хто любив спостерігати, як задоволення отримують інші. Каз бачив достатньо мешканців нетрів, котрі шукали задоволення в темних кутках і провулках, і не розумів, що тут може бути привабливого. До того ж він знав, що будь-хто, хто зазирне саме в це вічко, сподіваючись збудитися, буде глибоко розчарований.
За столом, укритим сукном кольору слонової кістки, сидів маленький лисий чоловічок. Його руки були акуратно складені біля срібної таці, але не торкалися її. Ніна Зенік стояла збоку від нього, закутана в шовкову червону кефту, котра вказувала на її статус Серцетлумачниці Гриші, і притискала одну руку до чоловікового чола, а другу — до його шиї. Вона була високою й мала статуру, як у носової фігури корабля, вирізьбленої вправними руками. У кімнаті було тихо, наче люди біля стола перетворилися на льодові фігури. Тут навіть не було ліжка, лише вузька канапа, де Ніна скручувалася щоночі.