Коли Каз запитав її чому, вона просто відповіла:
— Не хочу, щоб хтось щось вигадував.
— Людям не потрібне ліжко, щоб вигадувати, Ніно.
Дівчина змахнула віями.
— Що ти знаєш про це, Казе? Зніми рукавички, і ми подивимося, що спаде мені на думку.
Каз холодно дивився на неї, аж поки Ніна не відвела очей. Він не збирався фліртувати з Ніною Зенік і випадково дізнався, що вона теж не мала до нього особливого інтересу. Дівчина просто фліртувала з усіма поспіль. Якось він навіть бачив, як вона пускала бісиків парі черевиків, котрі побачила у вітрині.
Зараз Ніна й лисий сиділи мовчки, а час спливав, і, коли годинник забив нову годину, чоловік підвівся й поцілував дівчині руку.
— Іди, — відповіла вона урочистим голосом. — Мир тобі.
Лисий зі сльозами на очах знову поцілував їй руку.
— Дякую.
Щойно клієнт вийшов до коридору, Каз покинув спальню й постукав у Нінині двері.
Вона обережно відчинила їх, але ланцюжка не зняла.
— А, — сказала дівчина, побачивши Бреккера, — ти.
Ніна не здавалася надто щасливою від його візиту. І не дивно. Каз Бреккер біля твоїх дверей рідко знаменував щось добре. Вона зняла ланцюжок і дозволила хлопцеві увійти до кімнати, а сама тим часом скинула червону кефту й залишилася в шматочку атласної тканини, такої тоненької, що навряд чи її можна було вважати одягом.
— Святі, я ненавиджу цю річ, — сказала, відкидаючи вбік кефту й дістаючи з комода поношений халат.
— Що з нею не так? — поцікавився Каз.
— Вона недобре пошита. І кусається.
Кефта була виготовлена в Керчі, а не в Равці й була не справжньою формою, а костюмом. Каз знав, що Ніна ніколи не вдягне її на вулицю, — занадто ризиковано для Гриші. Вона була членом банди Покидьків, і це означало, що той, хто заподіє їй щось, дістане відплату від ватаги, але це вже мало непокоїтиме Ніну, якщо вона опиниться на кораблі, що везтиме рабів бозна-куди.
Ніна впала на стілець, скинула прикрашені коштовними камінцями капці й зарилася пальцями ніг у пухнастий білий килим.
— О-о-о-о, — протягла дівчина задоволено, — так значно краще.
Вона запхала одне тістечко з таці собі до рота й пробурмотіла:
— Чого ти хочеш, Казе?
— У тебе крихти на грудях.
— Байдуже, — відповіла, кусаючи тістечко. — Я дуже голодна.
Каз похитав головою, дивуючись, як швидко Ніна перейняла манери жриць Гриші. Мабуть, вона сумувала за виходами на справжню сцену. — Це був Ван Акстер? Крамар? — запитав Каз.
— Так.
— Його дружина померла минулого місяця, і відтоді Ван Акстерів бізнес пішов на спад. А тепер він ходить до тебе, то, може, скоро все зміниться?
Ніні не потрібне було ліжко, бо вона спеціалізувалася на емоціях. Працювала з радістю, незворушністю, упевненістю. Більшість Корпуснійців Гриші зосереджувалися на тілі, — убивали або зцілювали, — але Ніні потрібна була така робота, щоб залишитися в Кеттердамі й подалі від проблем. Тож замість того, щоб ризикувати життям і заробляти великі гроші в якості найманого вбивці, вона вповільнювала серцебиття, допомагала глибше дихати й розслабляти м’язи. Окрім цього, дівчина мала невеличкий бізнес — працювала Краяльницею й знала всі зморшки й другі підборіддя керчинських багатіїв. Але основним джерелом прибутку залишалася робота, де вона змінювала настрої. Люди приходили до неї самотніми, згорьованими, безпричинно засмученими, а йшли, отримавши рятівний круг і відкинувши всі турботи. Ефект не був тривалим, але іноді ілюзії щастя було достатньо, щоб її клієнти відчули, що можуть зустріти завтрашній день. Ніна стверджувала, що тут уся справа в залозах, але Каза не хвилювали подробиці, поки вона з’являлася тоді, коли була йому потрібна, і вчасно сплачувала Перу Гаскелю його відсоток.
— Думаю, ти побачиш зміни, — відповіла дівчина. Вона з’їла останнє тістечко, задоволено облизала пальці, виставила тацю за двері й подзвонила у дзвіночок, котрий викликав покоївку. — Ван Акстер почав навідуватися сюди наприкінці минулого тижня й відтоді не пропустив жодного дня.