Натовп продовжував свистіти, поки охоронці прибирали з арени рештки арештанта. Тонесенькі цівки диму все ще звивалися над його знищеною плоттю.
— Чому вони обурюються? — поцікавилася Ніна. — Хіба вони тут не заради цього?
— Вони прагнуть бійки, — пояснив Каз. — Хотіли, щоб він протримався довше.
— Це жахливо.
Бреккер здвигнув плечима.
— Єдине, що справді жахливо, що ця ідея спершу не спала на думку мені.
— Ці люди не раби, Казе. Вони в’язні.
— Вони вбивці й насильники.
— А ще злодії та шахраї. Твої люди.
— Ніно, дорогенька, їх не змушують битися. Вони самі вишиковуються в чергу за нагоди. Можна отримати кращу їжу, власну камеру, лікер, юрду, забави з дівчатками із Західної Клепки.
Маззен клацнув кісточками пальців.
— Звучить навіть краще, ніж у нас, у Рейці.
Ніна подивилася на людей, котрі кричали й вищали. Зазивайли прогулювалися в проходах, пропонуючи зробити ставку. Може, в’язні Пекельних Воріт і вишиковувалися в чергу, але справжні гроші заробляв Пекка Роллінз.
— Гелвар не… Гелвар не виходить на арену. Скажи, що це правда.
— Ми тут не для того, щоб насолоджуватися атмосферою, — сказав Каз.
Якби лише Ніна могла дати йому ляпаса!
— Тобі відомо, що я можу поворушити пальцем — і ти намочиш штанці?
— Полегше, Серцетлумачнице. Це мої улюблені штани. І якщо ти почнеш забавлятися з моїми життєво важливими органами, Матаяс Гелвар більше ніколи не побачить сонця.
Ніна важко видихнула й спробувала не дивитися ні на кого.
— Ніно, — пробурмотіла Інеж.
— Не починай своїх штучок.
— Усе піде за планом. Дозволь Казові робити те, що він уміє найкраще.
— Він жахливий.
— Але ефективний. Сердитися на Каза через те, що він безжалісний, — усе одно, що гніватися на грубку, що вона гаряча. Ти знаєш, хто він такий.
Ніна склала руки на грудях.
— На тебе я також зла.
— Чому?
— Не знаю. Просто зла, та й годі.
Інеж легенько потисла її руку, і Ніна відповіла. Наступний бій вона дивилася заціпенівши. Потім іще один. Ніна казала собі, що вже готова, готова побачити його знову, хай навіть у такому бридкому місці. Зрештою, вона була Гришею й солдатом Другої армії. Їй доводилося бачити значно гірші речі.
Але коли Матаяс вийшов із печери, вона зрозуміла, що помилялася. Ніна миттєво впізнала його. Щоночі протягом цілого року, засинаючи, вона думала про Матаясове обличчя. Це точно були його золотаві брови й гострі вилиці, але Каз не збрехав: Матаяс страшенно змінився. Хлопець, що дивився на натовп із люттю в погляді, був для неї чужим.
Ніна пригадала, як уперше зустріла Матаяса серед каельського лісу в місячному сяйві. Його краса здалася їй небезпечною. В іншому житті вона, може, і повірила б, що цей осяйний спаситель із золотим волоссям і блідо-блакитними, наче північні льодовики, очима прийшов, щоб урятувати її. Але вона зрозуміла правду про нього і з мови, якою він розмовляв, і з виразу гидливості на його обличчі щоразу, коли він випадково кидав на неї погляд. Він був дрюскеле, — одним із фієрданських мисливців за відьмами, — чиїм завданням було вистежувати гришників і змушувати їх постати перед судом, щоб дістати своє покарання. Але для Ніни хлопець завжди залишався войовничим святим, що сяє золотом.
Зараз він здавався схожим на того, ким був насправді, — убивцю. Його оголений торс, здавалося, був висічений зі сталі, і, хоча Ніна знала, що це неможливо, Матаяс здавався кремезнішим, наче кожна клітинка його тіла змінилася. Колись його шкіра мала медовий відтінок, а тепер під кіптявою він був блідий, наче смерть. А що з його волоссям? Хлопець мав таке розкішне волосся — густе й золоте, довге, як у всіх фієрданських солдатів. А тепер, як усіх в’язнів, його поголили, мабуть, щоб не заводилися воші. Який би з охоронців це не зробив, він просто плював на свою роботу. Навіть звідси на Матаясовій голові можна було роздивитися подряпини й порізи чи навіть латки білявої щетини там, де шкіри не торкнулася бритва. Та все ж таки він досі був привабливим.
Матаяс поглянув на юрбу й так сильно крутонув колесо, що воно ледь не впало зі своєї основи.
Клац, клац клац клац. Змії. Тигр. Ведмідь. Вепр. Колесо розмірено клацало, потім сповільнилося й врешті зупинилося.