«Можливо, щось менш піднесене, — подумала Ніна байдуже. — Зграя розгніваних мишей».
Серце швидко тьохнуло кілька разів, а Каз уже відімкнув замок. Двері зі скрипом розчахнулися, і банда ковзнула всередину.
У камері було темно, хоч в око стрель. За мить обабіч Ніни засяяв холодним зеленим світлом жеврик. Інеж підняла маленьку скляну кулю вище. Усередині містилися висушені рештки люмінесцентних глибоководних риб. Шахраї в Бочці, котрі не хотіли, щоб їх упіймали в темних провулках, і не могли тягати за собою ліхтарі, часто користувалися такими.
«Тут хоча б чисто, — подумала Ніна, коли очі звикли до пітьми. — Мертво й зимно, наче серед льодовиків, але хоча б не огидно». Вона побачила стос кінських попон і два відра під стіною. На одному з них висіла закривавлена ганчірка. За це боролися в’язні Пекельних Воріт: особиста камера, ковдра, чиста вода, відро для випорожнень.
Матаяс спав, притулившись спиною до стіни. Навіть у тьмяному світлі жеврика було помітно, що його обличчя почало спухати. Рани були жирно вкриті якоюсь маззю. Ніна упізнала запах — календула.
Дівчина рушила до в’язня, але Каз зупинив її, поклавши долоню на руку.
— Нехай Інеж оцінить ушкодження.
— Я можу, — почала Ніна.
— Мені потрібно, щоб ти попрацювала з Маззеном.
Інеж передала Казові ціпок із головою ворона, котрий, певне, ховала під костюмом Сірого Чортеняти, і, підсвічуючи жевриком, опустилася на коліна біля Матаясового тіла. Маззен зробив крок уперед. Він зняв накидку, сорочку й маску Безумця. Виявилося, що голову хлопець поголив і був одягнений у штани від форми арештантів.
Ніна подивилася на Матаяса, потім знову на Маззена, ураз осягнувши, що задумав Каз. Хлопці були приблизно однакових зросту й статури, але це й усе.
— Ти ж не хочеш, щоб Маззен зайняв Матаясове місце?
— Ну не заради його блискучих ораторських здібностей я його сюди привів, — відповів Каз. — Тобі потрібно буде відтворити Гелварові рани. Інеж, ти там усе проінспектувала?
— Забиті суглоби пальців, пощерблені зуби, два зламані ребра, — перелічила Інеж, — трете й четверте з лівого боку.
— Його лівого боку чи твого?
— Його.
— Це не спрацює, — розгублено заперечила Ніна. — Я можу відтворити його ушкодження на Маззеновому тілі, але я не достатньо вправна Краяльниця, щоб зробити їх схожими.
— Просто довірся мені, Ніно.
— Я б не довірила тобі зав’язати свої черевики, бо ти вкрадеш шнурки, Казе. — Вона пильно вдивилася в Маззенове обличчя. — Навіть якщо я змушу його обличчя спухнути, він нізащо не зійде за Матаяса.
— Цієї ночі виявиться, що Матаяс Гелвар — чи радше наш любий Маззен — заразився вогняною віспою, точніше її вовчим штамом, котрий переносять вовки й собакоподібні. Завтра вранці, коли вартовий виявить, що в’язень настільки вкрився пухирями, що став невпізнаваним, його переведуть до карантину на місяць, щоб подивитися, чи переживе лихоманку, і перечекати, поки інфекція мине. Тим часом Матаяс буде з нами. Вловила?
— Ти хочеш, щоб я зробила з обличчям Маззена таке, наче в нього вогняна віспа?
— Так, і бажано швидко, Ніно, бо хвилин за десять тут почнеться нечувана метушня.
Ніна втупилася в нього. Що Каз знову замислив?
— Не має значення, що я зроблю з ним, місяць це не триватиме. Я не можу наслати на нього перманентну гарячку.
— Мій знайомий в ізоляторі запевнив, що він залишиться достатньо хворим. Нам лише потрібно, щоб йому підтвердили діагноз. А тепер берися до роботи.
Ніна огледіла Маззена з голови до п’ят.
— Це болітиме так, наче ти сам виходив на арену, — попередила вона.
Він скривився, напружившись від болю:
— Перетерплю.
Дівчина закотила очі, підвела руки й зосередилася. Рвучким ударом лівої долоні по правій вона зламала Маззенові ребра.
Він видав якесь рохкання й вигнувся.
— Гарний хлопчик, — підбадьорив Каз. — Поводишся, як чемпіон. Тепер кісточки рук, а потім обличчя.
Ніна прикрасила синцями й порізами Маззенові пальці й руки, розміщуючи рани відповідно до опису, котрий давала Інеж.
— Я ніколи не бачила вогняну віспу зблизька, — попередила Ніна. Вона знала про хворобу лише з ілюстрацій у підручнику, котрим користувалися на заняттях з анатомії в Маленькому Палаці.
— Уважай, що тобі пощастило, — без жодного жалю відповів Каз. — Поспішай!
Вона працювала з пам’яті, розтягуючи й укриваючи тріщинами шкіру на Маззенових обличчі й грудях, змушуючи пухирі набрякати, і незабаром його дійсно неможливо було впізнати. Нещасний здоровань застогнав.