Сьогодні сон був поганим, дуже поганим. Вона була вбрана в синій шовк, одяг розкішніший, ніж усе, що він будь-коли бачив на ній; у волоссі легка вуаль, світло гасових ламп віддзеркалювалося від неї та блищало, наче краплі дощу. Джеле, вона навіть пахла приємно. Навколо ширився той самий запах вогкого моху, але тепер до нього додалися парфуми. Ніна полюбляла розкоші, і парфуми були дорогими — троянди і ще щось, незнайоме носові жебрака. Вона притислася м’якими вустами до його скроні, і хлопець відчув, що Ніна плаче.
— Матаясе.
— Ніно, — спромігся промовити він.
— Ох, усі святі, Матаясе, — прошепотіла дівчина. — Прошу, прокинься.
І тут він прокинувся та зрозумів, що втратив глузд, бо вона досі була тут, у його камері, уклякала поруч із ним, ніжно торкаючись грудей.
— Будь ласка, Матаясе.
Її голос звучав благально. Так, як у його сновидіннях: іноді вона благала про помилування, а часом — про щось зовсім інше.
Він потягнувся й торкнувся її обличчя. Яка ж м’яка в неї шкіра. Колись він посміювався з неї через це. «Справжній солдат не може мати таку шкіру, — казав він дівчині, — ніжну, випещену». Глузував із соковитості її тіла, присоромлений власною реакцією на нього. А тепер торкнувся теплого вигину її щоки, відчув м’який дотик волосся. Таке прекрасне. Таке справжнє. Це було несправедливо.
Потім Матаяс помітив засохлу кров на своїх руках. Біль затопив його суцільною хвилею, і хлопець урешті прокинувся по-справжньому — тріщини в ребрах, розбиті руки, щербатий зуб. Він навіть не знав, коли це сталося, але якимсь чином подряпав цим зубом язик. У роті досі відчувався мідний присмак крові. Вовки. Вони змусили його вбивати вовків.
Він прокинувся.
— Ніно?
У її чарівних зелених очах блищали сльози. Гнів охопив Матаяса. Вона не мала права на сльози, жодного права на співчуття.
— Ч-ш-ш-ш, Матаясе. Ми тут, щоб забрати тебе із собою.
У яку гру вона грала? Що це за нова жорстока гра? Він щойно навчився виживати в цьому потворному місці, аж тут з’явилася вона, щоб подарувати йому свіжу порцію тортур.
Хлопець рвонувся вперед, перекинувши її на землю й міцно обхопивши руками шию. Він накрив її тіло своїм так, щоб міцно притиснути колінами її долоні до підлоги. Матаяс до дідька добре знав, що із розв’язаними руками Ніна була смертельно небезпечною.
— Ніно, — проскреготав він. Вона звивалася в хлопцевих руках. — Відьма, — вичавив із себе повітря зі свистом, нахиляючись над нею. Бачив, як розширилися її очі, як наливається кров’ю обличчя. — Благай мене, — сказав, — благай подарувати тобі життя.
Раптом Матаяс почув клацання, і замогильний голос попередив:
— Тримай свої руки подалі від неї, Гелваре.
Хтось позаду нього притис Матаясові до шиї револьвер. Хлопець і оком не змигнув.
— Ну ж бо, застрель мене, — промовив він і міцніше стиснув руки на Ніниній шиї — ніщо не позбавить його такого задоволення. Ніщо.
Зрадниця, відьма, мерзенне створіння — усі ці слова кружляли в голові, але були ще й інші: красуня, чарівна звабниця. Рьод фетла — називав він її раніше — маленька червона пташка з пір’ячком кольору Ніниного ордену Гриші. Кольору, котрий вона любила. Він стиснув пальці ще сильніше, змушуючи слабохарактерний голосочок усередині замовкнути.
— Якщо ти справді втратив глузд, доведеться поводитися з тобою значно жорсткіше, ніж я планував, — мовив скрипучий голос.
Матаяс почув, як щось зі свистом пронеслося в повітрі, і різкий біль протнув ліве плече. Здавалося, наче його вдарив крихітний кулачок, проте заніміла ціла рука. Матаяс зойкнув, нахиляючись уперед і однією рукою стискаючи Нінину шию. Він майже впав просто на неї, але хтось смикнув його назад, ухопившись за комір.
Перед Гелваром стояв хлопець у формі охоронця міської варти. У його темних очах мерехтів неприємний вогонь, в одній руці був пістоль, а в другій — ціпок, прикрашений вирізьбленою воронячою головою з підкреслено гострим дзьобом.
— Тримай себе в руках, Гелваре. Ми тут, щоб витягти тебе. Я можу зробити з твоєю ногою те саме, що з рукою, і тоді ми потягнемо тебе за собою, або ти можеш вийти звідси, як порядна людина, на своїх двох.
— Ніхто не може втекти з Пекельних Воріт, — відповів Матаяс.
— Сьогодні це станеться.
В’язень нахилився вперед, намагаючись знайти точку опори й стискаючи занімілу руку.